Проте справа не тільки в цьому. Є така небезпечна річ, як свербіж боротьби заради самої боротьби, є ті, хто недовоював. Читаю у «Дзеркалі тижня»: «За іронією долі український народ... одержав незалежність якось протиприродно легко та просто» (це пише Тарас Чорновіл). Надзвичайно цікава помилка на слові: «протиприродно». Природно було б, мабуть, з кров’ю? Щоб незалежність сприймалась як прямий та негайний наслідок кривавої спокутної жертви? Прихильників краси стилю з числа пассіонарних націонал-романтиків відсутність крові цілком могла розчарувати. Особлива Божа милість позбавила Україну такої стильової досконалості, інакше кажучи, позбавила зайвих жертв та крові на вівтар незалежності. Досить цієї крові було пролито у минулому, нам вистачить. Україна сплатила по всіх рахунках заздалегідь. Але як бути з тими, хто недовоював? Свербіж боротьби підштовхує їх, серед всього іншого, на винахід ворога та його культ.
Підгодовує це винахідництво і російська сторона. Я маю на увазі не тільки претензії (слава тобі, Боже, ніби-то вони потроху згасають) окремих безвідповідальних політиків на Крим та Севастополь. З російської сторони всі ці роки не вистачало та й не вистачає досі якогось важливого символічного жеста. Не знаю, яким повинен бути цей жест, та й не став би робити подібних підказок.
Я чув від наших політологів таку думку: «Із самого початку не було проблем із російським визнанням України на державному, дипломатичному та інших офіційних рівнях. З деяким запізненням, але якось утрусилося також з політиками, окрім зовсім маргінальних. Щосили їздять до нас актори. А ось процес нашого визнання російською громадськістю, громадською думкою, інтелектуалами, письменниками і навіть журналістами — окрім тих, хто працює в Україні — іде якось аж надто повільно. І досі залишається враження, що не всі ще визначились: є ми або ні. Обсяг контактів неприпустимо низький. Не смертельно, ясна річ, але якось сумно».
Чи не тому у частини українців зберігається підозра, що росіяни криються із якоюсь задньою думкою щодо України? Адже ми дуже літературні народи, для нас страшенно важливі думки «володарів дум», ми надаємо величезного значення тому, що написано на папері. Той факт, що не хтось, а сам Солженіцин дає характеристику нашим кордонам як «фальшиво измысленные, ленинские», і оголошує «государственным воровством» «присвоение [! — Л. К.] Севастополя», нас зачіпає куди більше, ніж зачепив би на нашому місці німця, італійця, австрійця, швейцарця.
Мабуть, можна уявити собі український та російський народи як двох братів, один з яких вирішив розгородити спільну раніше ділянку, щоб кожен жив своїм домом. І не тільки вирішив, а й зробив. Незважаючи на часткові незгоди та суперечки, другий брат не чинив опору, підписав папери про розділ. Але помітно, що у нього на серці залишився холод. Час би йому уже із широкою посмішкою простягнути руку та сказати: «Я не бажав розділу, брате, але ти маєш право наполягати, і я більше не сперечаюся з тобою. Ось моя рука». Вважаю, що пауза з боку російської громадськості затягнулася.
Мені завжди здавалося, що у простих людей Росії є якесь фундаментальне, пов’язане з Україною почуття, що відокремлює її у їхніх очах від інших народів. Зустрічне почуття, як на мій погляд, без сумніву також притаманне простим українцям. У інтелігентів же з обох боків, як у людей «несерійних», наявність або відсутність особливого ставлення непередбачена. Згодом все це підтвердила соціологія. Але вона ж таки виявила і звичайну у наших стосунках асиметрію. Росіяни сприймають Україну рівно, дуже мало таких, хто мав би до неї негативні почуття. А от в Україні виявилось несподівано багато (близько 20% опитаних) тих, хто сприймає Росію зі знаком мінус, хоча й знають українці Росію набагато краще, ніж росіяни Україну.
Серед росіян завжди були сильними досить спрощені уявлення про нас, а сучасні російські ЗМІ, як на мене, тільки погіршують справу. Якщо єдино можливий вид «культурної новини» з України — це «гоніння на російську мову» (чого, зрозуміло, немає — ті, хто бажає, можуть поцікавитись принаймні статистикою видавничої справи), то у російської аудиторії повинно скластися враження, що в Україні не залишилося ані кіно, ані театру, ані музики, ані живопису, ані архітектури, ані літератури.