Коли вже про це зайшла мова: мені здається, інтелігенти колишнього СРСР повинні зобов’язатись забути анекдоти з «національними» сюжетами. Пригадую, з яким смаком думку про те, що чукча не людина, вкорінював у громадську свідомість у восьмидесяті роки один естрадний блазень. Спочатку інтелігенція відкидала цей непотріб, але потім потроху звикла і досить далеко зайшла з тих часів.
Чи замислювались мої російські друзі над тим, що якби навіть у України не було інших причин прагнути незалежності, їй було б цілком досить російської гордині?
На мою думку, справжнє ставлення Росії до України куди точніше відображують все ж слова російського президента Путіна у зв’язку з 10-річним ювілеєм української незалежності: «Це наше спільне свято». Такі слова дорогого варті. Не стану приховувати, ми їх чекали довго, всі десять років. «Наші особливі почуття та відносини — навіть не на роки, вони на століття», — додав він.
Хочеться думати, що всього через кілька років, а вони минають швидко, людям важко буде повірити в те, що Україна та Росія зазнали наприкінці XX століття короткий період чи то охолодження, чи то взаємонепорозуміння. Його нижня точка, слава Богу, лишилася позаду — нехай цього ще поки й не скажеш, переключаючи програми у Москві. Крізь зарозумілу байдужість (або байдужу зарозумілість?) московських ЗМІ проростає природна та здорова російська цікавість до України.
Ставлення одного до іншого, ясна річ, не зводиться до того, що наша преса пише про Росію, а російська — про нас. Ставлення виявляється і у такому, наприклад, факті, що з нагоди нашого договору про вільну торгівлю (а ми його підписали ще у 1994 році) російська сторона як колись, так і досі робить чималі виключення для важливих груп товарів. Але, як прагматик, я вважаю за краще не горювати тому, що зараз ці виключення стосуються 9 — 10 груп, а радіти з приводу того, що зовсім недавно ця сфера охоплювала 37 найменувань. Що не кажи, а подібні речі піддаються спрямованій та завзятій коректировці.
Може бути й так, що праві циніки, які говорять: щоб по-справжньому покращити стосунки, треба спочатку їх трохи погіршити? Без цього, мовляв, добре ставлення ніхто не цінує.
Розділ восьмий. Про національних героїв
Є небагато людей, яких дорослі громадяни України бачать дуже часто — частіше, ніж друзів і знайомих. Частіше навіть, ніж родичів, якщо тільки не живуть з ними під одним дахом. Але бачать вони цих людей не однаково часто. Наприклад, Івана Яковича Франка рідше, ніж Івана Степановича Мазепу. А Ярослава Володимировича, на прізвисько Мудрий, — частіше, ніж перших двох. Тому що Франко прикрашає купюру в двадцять гривень, Мазепа — у десять, а Ярослав Мудрий — у дві. Чим менша вартість купюри, тим, мабуть, вищий її тираж, так що найбільш популярним повинне бути обличчя Володимира Великого, він же Володимир Красне Сонечко, зображеного на одній гривні.
Вибір персонажів для прикраси грошей — завдання жахливо складне, кандидатів завжди занадто багато. Найчастіше сюди потрапляють діячі вітчизняної історії, герої, знамениті політики і воєначальники. Але в деяких країнах люди настільки по-різному ставляться до постатей національної історії, що, від гріха подалі, воліють зображувати на грошах учених, письменників, художників, які нікого зачепити не можуть, або ж пам’ятники, види міст. У Радянському Союзі виникала інша проблема. Він складався з п’ятнадцяти республік, і якби на одній купюрі вирішили зобразити, скажімо, Лева Толстого, виникло б законне питання: чому на іншій не вмістити Руставелі, Навої, Шевченка і так далі? Уголос би таке питання ніхто не поставив, не ті були порядки, але осадок залишився б. А радянська влада намагалася не допускати зайвого осадку. Тобто, їй і не шкода було б зобразити їх усіх. Але звичайний набір грошових знаків рідко перевищує шість чи сім одиниць. Адже існують старі люди, яким важкувато пам’ятати занадто великий набір. А тут довелося б запам’ятати п’ятнадцять! Точніше, навіть шістнадцять, тому що як же без Леніна? Він був поза націями, оскільки символізував усе радянське і все соціалістичне. Не маючи сил вирішити цю головоломку, у СРСР на грошах залишили тільки Леніна і Кремль. Кремль теж треба було зробити наднаціональним, тому його зображували так, щоб було видно будинок Верховної Ради СРСР.
У сучасної багатонаціональної Росії та ж сама проблема. Звичайно, в меншій мірі, але та ж. Дійсно політкоректно було б зобразити на грошах людей, що символізують автономні республіки Росії — Салавата Юлаєва, Шаміля і так далі, та й росіян не забути. Але республік так багато, що про це не може бути й мови. Тому в Росії на грошах зображують щось архітектурно-скульптурне. Я якось поцікавився, і мені показали. Не хочу засмучувати моїх російських друзів, але грошики, відверто кажучи, невиразні. У нашому селі в когось збереглася, пам’ятаю, дореволюційна п’ятсотрублівка з Петром Першим. Оце гроші так гроші. Петро у латах, погляд — земля тремтить, а поруч Росія — виглядає вона скорше, як українка: оченята блискотять, трішки гладенька і зі скіпетром.