Друга модель була дуже добре виражена у східних слов’ян, які заселили величезний край без чітко означених кордонів. Куди не поглянь, тут розкинулись незаймані ліси, лише на півдні приховувало погрозу Дике Поле. Філософ Г. П. Федотов, говорячи про процес розселення наших спільних предків, виділяє головний фактор: їх приваблювала постійна спокуса заглиблюватись все далі й далі на схід та північний схід, селитися уздовж численних річок, де значно простіше було випалити й зорати шматок нічийного сусіднього лісу, ніж удобрювати вкрай виснажене поле. На будь-якому новому місці протягом тижня ставили дерев’яне житло. При такому достатку деревини хто б став витрачати сили й час на житло кам’яне, щоб потім воно прив’язувало до місця наче якір? Так жити, без сумніву, легше й вільніше, але «культурні шари», що залишає таке життя, значно тонкіші і в прямому, і в переносному розумінні. Якщо гіпотеза Федотова правильна, то стає зрозумілою екстенсивна психологія не тільки людей, а й тих князівств та держав, які вони стали створювати. Навряд чи ця психологія розрізнялась у полян, древлян, полочан, кривичів та вятичів. Вона формувалась, мабуть, протягом багатьох дописьменних століть, і позбавитися її дуже важко, тисячі років виявилося замало.
Зберегла б Україна у XVII столітті свою незалежність, хто знає, може сьогодні вона являла б собою приклад країни європейської ретельності у всьому. А може — ні. Історія розпорядилась так, що ми про це вже ніколи не дізнаємось. Хоча Україна у 28 разів менша Росії, наші розміри все одно не такі, щоб автоматично обумовлювати економні, ретельні, екологічні, енергозберігаючі, технологічно виважені (і так далі, і так далі) алгоритми нашої господарчої поведінки. Всьому цьому нам ще належить довго вчитися. Енергомісткість внутрішнього валового продукту у нас поки що лишається неприпустимо високою (вона навіть вища ніж у Росії — приблизно на 20%; ще більше енергії ми витрачаємо у порівнянні з Білорусією), а це одна з найперших ознак екстенсивного засобу виробництва. На щастя, цей показник став покращуватися прямо у нас на очах, тільки-но довелося підвищити тарифи на електроенергію.
Те, що ми маємо сьогодні — похідне не так нашої географії, наших великих розмірів (а може хтось вважає, що Україна, навпаки, стиснута у просторі?), як новітньої історії. Ми успадкували промисловість, що складала частину промисловості СРСР. Вона брала участь у внутрішньосоюзному розподілі праці і розвивалась згідно з директивами московського Держплану. Ефективність господарчої діяльності у різних кінцях СРСР могла бути дещо різною, але не могло бути разючих відмінностей.
Втім, справа не тільки в історії і не тільки в географії. Ми, українці, любимо вихвалятися тим, що ми дуже працьовиті, прихильні до порядку та старанності, не те, що інші. Ми волелюбні індивідуалісти за своєю натурою, і якщо вже дістанемо справжню роботу — на себе, а не на дядька, то нас не зупиниш. Та й в мене таке саме враження — порівнював городи й будівлі на подвір’ях вихідців з України та їхніх сусідів, коли гостював у сестри, що переселилася у Кузбас.
Загалом, хвалити себе (в межах пристойності) необхідно, оскільки самовикриття здатне вганяти цілі країни і народи у нудьгу, воно вбиває віру людей у себе, підриває дух нації. І все ж давайте зачекаємо із занадто оптимістичними самохарактеристиками. Екстенсивний дух сидить в нас. Досі у нас було алібі на будь-який життєвий випадок — все можна було звалювати на радянську владу. Ми невдовзі дізнаємося, чого варте це алібі. Наші якості як працівників і господарів перевірить земельна реформа, що йде в Україні уже кілька років. У сільському господарстві все виявляється куди швидше й більш наочно порівняно з промисловістю. Пишаюся тим, що я, селянський син, не спасував перед упертістю «червоних» з нашої Верховної Ради і розпочав впровадження реформи за допомогою указів, через те, що втрата часу була б смерті подібна. Особливо я пишаюсь трьома своїми указами: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи» від 10 листопада 1994 року, «Про порядок паювання земель» від 8 серпня 1995 року та «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року. Це були новаторські укази. Ми першими на післярадянському просторі проклали шлях трансформації державної власності на землю у приватну. Указ про земельну реформу був прийнятий вже у перші три місяці після виборів — це була частина моєї програми. Я виконав те, що пообіцяв. Повторюю: пишаюсь цим. Земельне питання у світі завжди вважалось найбільш складним.