Звичайно, є ще чимало складного та підводних рифів, але головне те, що 6,4 мільйони селян отримали сертифікати на земельні паї. Україна захистила права власників сертифікатів (щодо цього був окремий указ), аби люди, які не мають відношення до сільського господарства, не могли скуповувати землю по занижених цінах. У нас земля була розподілена справді по принципу: «Землю тим, хто її оброблює». В середньому на пай припадає більше чотирьох гектарів, а всі разом ці паї складають 27 млн га кращих у світі земель або 45% території України! Збувається мрія наших дідів та прадідів (а також поколінь українських лібералів). Монополію державної власності на землю ми безповоротно подолали, і це історичне звершення.
З 1 січня 2002 року почав діяти Земельний кодекс, що закріплює на законодавчому рівні введену Конституцією 1996 року приватну власність на землю. Згідно цьому кодексу селяни протягом трьох років отримають нотаріальні акти щодо володіння землею, а починаючи з 2005 року матимуть можливість її продавати і купувати. До 2010 року діятиме обмеження розмірів власності (не більше 100 га на людину). Заборони та мораторії — тимчасові. Три і навіть вісім років швидко промайнуть, часу ледве вистачить для землемірної зйомки та поділу земель на планах, для складання кадастрових книжок, прийняття закону про оцінку земель, про іпотеку, багатьох підзаконних актів. Масштаби діяльності, якщо брати до уваги територію України, величезні. Втім, куди важливіше інше: за цей час люди звикнуть до думки, що земля може і повинна бути чиєюсь власністю, без цього віддачі від неї не буде.
У Росії, починаючи з 90-х років, теж проходить земельна реформа. Було покінчено з монополією державної власності на землю, значні площі (вдвічі більші за всю територію України) були передані у власність — але, здебільше, у власність юридичних осіб. Фізичним особам дісталося набагато менше, та й серед них переважно — власники присадібних, дачних та садових ділянок. Справжні селяни володіють невеликою частиною землі. Може, у цій подробиці криється помилка російської реформи, не знаю. У всякому разі, на початку 2000 року середні по Росії аукціонні ціни на державні та муніципальні землі сільськогосподарського призначення поза населеними пунктами складали 300 рублів, або трохи більше 10 доларів за гектар. На першому земельному аукціоні, який влаштував саратовський губернатор Аяцков, 20 гектарів сільгоспугідь пішли за 600 карбованців. Виходить, для того щоб купити один комбайн, довелося б віддати під заставу половину сільгоспугідь Саратовщини — а ми ж бо знаємо, які там землі. При подібних цінах інвестиції в сільське господарство не прийдуть і ніяка іпотека неможлива.
У цьому напрямку ми, схоже, випередили Росію. 6,4 мільйони наших селян, що отримали земельні паї ще до прийняття Земельного кодексу, — це, здебільше, голови селянських родин. Тобто власниками в Україні стає майже все селянське населення країни. У нас продали свої паї менше одного проценту їхніх власників, і не так часто можна почути розмови про те, що, мовляв, селяни не бажають брати землю.
Гадаю, що друге українське диво новітніх часів (першим дивом став Божий дар незалежності) станеться саме у сільському господарстві. Ще не цього року, і не наступного, так швидко справи не робляться, але станеться. І станеться саме в потрібний термін. Світові годинники грізно відраховують час. Щорічний приріст населення Землі дорівнює 80 — 90 мільйонам, а втрати орних земель складають 6 — 7 млн га щорічно. Продовольчий дефіцит у світі зростає, надії на «зелену революцію» виявилися перебільшеними. Через 10 — 15 років продовольча проблема може загостритися аж до всесвітньої кризи. Щоб такого не сталося, вже до 2010 — 2012 року виробництво продовольства у світі повинно подвоїтись. Головні експортери продовольства більше виграють. Україна має шанс опинитися серед них.
Але я усвідомлюю й те, що іноді події повертають зовсім не туди, куди всі чекають. Якщо таке, не приведи Господи, станеться з нашим сільським господарством, будуть винні не відсутність капіталовкладень, не колгоспний спадок чи митне загородження Євросоюзу. Доведеться сказати собі: ми не пройшли випробування працею. Але такого не станеться. Я вірю в Україну. Давайте зачекаємо ще трохи.