Що до Росії, то вона включає в себе сьогодні 49 областей, шість країв, два федеральних міста, а поряд з усим цим велику кількість автономних утворень: 21 республіку (у їх назвах навіть відсутнє слово «автономна»), 10 автономних округів і одну автономну область. Тобто, на 57 «російських» суб’єктів федерації припадає 32 «неросійських». Але при тому Російська Федерація бачиться як цілком стійке державне утворення. Найбільш впливові й великі за кількістю мешканців автономні республіки (Башкортостан — 4 млн чол., Татарстан — 3,7 млн чол.) не стикаються із зовнішніми кордонами Росії, а тому навіть теоретично не можуть її покинути. Це значною мірою робить безглуздим сепаратизм (якщо він там є).
Де закінчується Європа
Довгі роздуми про федералізм та автономії привели мене до висновку, що російський досвід у цих питаннях абсолютно незастосовний до України. Ми і в цьому, як виявилось, повністю різні. Україна і в цьому — не Росія. А надто Західна Україна.
Восени 2001 року мені на стіл поклали листа, що здався справді цікавим. За такими людськими документами стоїть багато чого, такі документи немало дають політику. Це був лист неназваного автора до одної з українських інтернет-сторінок, що ведуться російською мовою. Він називає себе українським націоналістом, а далі пише ось що: «Волею судеб некоторое время я живу и работаю в Москве. Так, знаете, народ, что я вам скажу? Сначала я тоже ожидал чисто великоросских замашек по отношению к моему казацкому происхождению. Но ничего подобного — может, из-за того, что работа престижная, все окружение высокообразованное, может, еще из-за чего... Но мое отношение как к россиянам, так и к родной стране здесь заметаю улучшилось. Общаясь со многими москвичами, я не переставал слышать, что Украина — это Европа, а в России, хоть это и их родная страна, все намного сложнее, и далеко не в лучшую сторону. Что интересно — что все эти русские националистические страсти разгораются по большей мере именно в Украине. И подхлестываются они все теми же нашими “родными” пророссийскими му...ками (извините за выражение), которые думают, что россияне круче, чем мы, и живут лучше. Хрен тут живут лучше! Люди на московских улицах только и делают, что на жизнь плачутся, а никак не говорят о статусе русского языка в Украине. Причем, это в Москве — в той “благополучной” Москве, жизнь в которой никак нельзя сравнивать с жизнью в России. Украина — это Европа, и именно здесь, в России, я это почувствовал. Плохо относится к Украине только быдло, но быдло, по какую бы сторону границы оно ни было, ко всему так относится».
Як бачимо, український націоналіст при близькому знайомстві з Росією став краще ставитися і до Росії, і до своєї України, хоча у той самий час — критичніше до обох країн. А відклав я цей лист для своєї книги і привів його саме зараз, коли зайшла мова про Західну Україну, завдяки одному вислову: «Україна — це Європа». А в Західній Україні європейська ментальність проявляється найбільш наглядно і предметно.
Так от, Західна Україна — ще більше Європа.
За радянських часів один партійний працівник з Москви, що приїздив до нас у Дніпропетровськ у справах «Південмашу» («Южмаш») сказав мені про Західну Україну дещо таке, що примусило мене глибоко замислитись і досі не йде з голови. Він сказав це мимохіть, але притишеним голосом, що надало його словам не зовсім звичайного змісту. Він чи не знав, чи забув, що як носій найважливіших військових таємниць я ніколи не бував у «світі капіталізму». «Ми ж то з вами знаємо, де закінчується Європа, — говорив він, маючи на думці Захід. — Це видно простим оком, коли ідеш поїздом, припустимо, із Відню. Захід закінчується не там, де проходить його кордон із соціалістичним табором. Захід закінчується там, де закінчується Західна Україна».
Були-таки і серед радянської номенклатури люди з відкритими очима! Я удав, що добре розумію його слова, але насправді вловив лише їх загальний зміст — Західна Україна разом з капіталістичною Європою являє собою дещо позитивне. Я запитав свого співбесідника, начебто щоб обмінятися враженнями, що саме він має на увазі в першу чергу, яка ознака, яка особливість Західної України насамперед впадає йому в очі, коли він потрапляє до неї на шляху з Відня чи Варшави. Мовляв, у кожного власні критерії, один ставить на перше місце одне, інший — друге. Він відповів, навіть не замислившись: «Повага до особи! У західних українців це у крові. Вони ввічливі. Вони порівняно з нами більш м’які, чемні. У їхній повсякденній мові є слово “пан”. Це не образливе слово. Цим словом вони виявляють повагу до людини. Пан, пані...»