Він також висловився щодо духу законності, про те, що повага до закону в характері західних українців, їм притаманна правосвідомість, хай навіть не така розвинена, як у француза чи англійця, але й далеко не така зародкова чи нігілістична, як у харків’янина або дніпропетровця. А звідси — повага до власності. Не може бути поваги до особи, до закону без поваги до особистої власності. А з шануванням власності пов’язані хазяйновитість, акуратність у роботі, заповзятливість, схильність до торгових операцій.
Наприкінці нашої не дуже докладної бесіди цей товариш сказав про свої візуальні враження — про те, наприклад, що навіть хода у мешканців Дрогобича не та, що у мешканців Артемовська, і говорять вони не так голосно, й сміються не так лунко, і що найбідніша хата у Карпатах виглядає куди більш солідно найбіднішої хати у донецькому степу. Бажаючи, щоб був додержаний баланс, я спитав, що він вважає їхніми недоліками, але про це він розмірковувати не став, сказав тільки, що їх недоліки, як і має бути, є продовженням їх кращих рис, але в наших умовах, мовляв, для справи, важливіше мати на увазі саме достоїнства.
Цей мотив, що для справи, для правильного керівництва, треба добре знати менталітет, психологію західних українців («бандерівців», як їх називали, найчастіше за все лайливо або з острахом), я чув також від вихідців із Східної України, що працювали на керівних посадах у Західній Україні, їх було дуже багато у всіх восьми областях, але найбільше — на Львівщині та у самому Львові. Зміст був той самий, що мають на увазі росіяни, коли говорять, що Схід — то діло тонке. А тут Захід, Західна Україна — справа тонка.
Коли я стверджую, що Україна — не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися — марна справа! Але якщо перед тобою людина, яка не повністю переконана у своїй думці, готова тебе вислухати й зрозуміти твою думку, то їй слід нагадати, що на світі існує, між іншим, Україна, яка ніколи не входила до складу Російської імперії, і що населення у ній у півтора-два рази більше, ніж у таких близько їй знайомих країнах, як Угорщина, Чехія, Австрія, до складу яких Західна Україна входила тими чи іншими частинами, і був час коли ціла імперія, нехай всього лише пару тижнів, перед самим своїм розпадом, називалась Австро-Угоро-Українською імперією.
Західна Україна, при всій своїй несхожості із Східною, ніколи не мислила свого окремого майбутнього. І ті політичні сили й особи, яких у Радянському Союзі називали прогресивними, і ті, яких — реакційними, мріяли про Велику Україну, про соборність, про возз’єднання українських земель, про незалежність. Західні українці були винятково віддані своїй мові, берегли її від поглинання і польською, і німецькою, і угорською, і словацькою, і румунською, як би важко це не було... Цими особливостями Західної України багато в чому визначається її місце у сучасній Україні, її поведінка протягом всіх років нашої незалежності. І як би не дратували мене найбільш галасливі, найбільш неосвічені з «професійних українців» Галичини, скільки б не ускладнювали вони політичне життя країни, я не забуваю, що вони входять до тієї частини нашого народу, яка краще за всіх зберегла українство, українську мову, користується нею не тільки у залі Верховної Ради, але й у домашній обстановці.
Мені приємно при нагоді поговорити про те, що Галицько-Волинське князівство було колись справжньою європейською державою, що Данила Галицький був королем, одним з європейських королів, що у Західній Україні немає села у нашому розумінні, а є маленькі, але-таки містечка, що ця частина моєї країни раніше Києва потрапила в зону дії магдебурзького права. Я дуже уважно слухаю моїх співбесідників з числа львівської та київської інтелігенції, коли вони розмірковують про те, чому найважливіше, з точки зору довготривалих національно-політичних інтересів соборної України, те, що українська культура колишньої держави Данила існувала в одному «казані» з півдюжиною інших культур: німецькою (австрійською), польською, єврейською, словацькою, угорською. Ми, східні українці, знали тільки російський вплив і лише частково польський, і багато кому з нас не так вже й легко уявити собі, що ось є люди нашого племені, які протягом віків відчували інші впливи — західні, що західний українець набагато ближчий за своїми уявленнями й звичками до чеха, поляка, у чомусь, навіть, до австрійця, ніж до росіянина або східного українця. Я згоден з тими, хто вважає, що це добре, дуже добре, хто покладає на цю особливість певні надії.