Поряд з цим моя «політкоректність» бунтує, коли говорять так: Західна Україна дорога для всієї України більш за все тим, що вона ніколи не входила до складу Росії. Не тільки більш тактовно, але й більш точно, як на мене, говорити так: дорога тим, що завжди була частиною Заходу, частиною Центральної Європи. Це не одне й те ж саме. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно, по-господарськи впоратися з усім, чого ми набралися за свою історію і від Росії, і від Заходу. Без такого підходу, як на мене, абсолютно неможливо правильно оцінити, що сталося з тим же Львовом за часи радянської влади. До Другої світової війни українці (із русинами) складали десяту частину мешканців міста і майже половина з них були зайняті як домашня прислуга; до моменту розпаду Радянського Союзу вони вже складали більшість і займались, здебільшого, висококваліфікованою розумовою та фізичною працею. Русифікувати Львів радянська влада так і не змогла, але зробити його українським їй вдалося, хоча це не було, звісно, свідомою метою Кремля.
Я по собі знаю, як це важливо для східного українця — завжди пам’ятати, що існує ще одна Україна, так, поки що це інша Україна, вона не вища, не краща твоєї Східної, а в чомусь вона навіть відстає, але ти тримай у голові не це, а те, за якими статтями вона попереду, в чому її перевага. А перевага — у свідомому українстві, саме це ти й повинен перейняти, щоб, врешті, відчути всім серцем, що твоє українство — то дар Божий, і саме так ти й повинен до нього ставитись. І тоді ти у якійсь застольній розмові з галичанином про його князя можеш впевнено нагадати йому, що і київські князі мали такі ж тісні, включаючи династичні, зв’язки з Західною Європою, і обидва ви з задоволенням приймете наукову тезу, згідно з якою праслов’янство за своєю внутрішньою природою було таким же європейським суспільством, як кельтське або фракійське.
Розділ другий. Народ у пошуках імені
Від слова «Рай»
У родині людства неповторний кожен народ, та все ж доля українського народу належить до найбільш вражаючих у історії.
У 1991 році мільйони людей у всьому світі дізналися, що на карті Європи з’явилась велика, але досі мало кому відома країна на ймення Україна. Ті часи недарма прозвали «весною Європи». Арену історії покидав комунізм, до того ж покидав на диво покірливо (а міг би багато чого утнути не тільки у Югославії), ніби сам себе соромився, а на посткомуністичному просторі одна за одною виникали нові країни. На місці великої Югославії опинилося одразу п’ять країн, одна з яких продовжувала зватися Югославією. Оголосили відновлення суверенітету, що бере свій початок у 1918 році, три республіки Балтії СРСР... Дивлячись на карту, можна було спостерігати, як Європа поповнюється новими країнами традиційного для себе розміру, і лише Україна різко вибилась із цієї закономірності.
Додержуючись правила, що все пізнається у порівнянні, телебачення, газети та журнали пояснювати тоді своїй аудиторії, що за кількістю населення Україна ненабагато поступається трьом країнам Великої Сімки, а одну навіть перевершує по цьому показнику. Що ж до розмірів, то лише два члени Великої Сімки були більші за Україну, всі інші — менші, до того ж дві країни суттєво менші. Україна одразу виявилась найбільшою країною Європи.
Як же так сталося. — часто запитували у всьому світі у грудні 1991 року, — що така величезна країна так довго залишалась маловідомою? Наведу слова значного німецького історика Андреаса Каппелера, який констатував на початку 90-х: «як історична, так і громадська думка у Західній Європі аж донедавна навряд чи сприймали серйозно та брали до відома існування 45-мільйонної української нації».
Причина такого сумного стану справ полягає не тільки у розпаді нашої державності, але й у тім, що наш народ і наша земля протягом історії жили й були відомі зовнішньому світу під різними іменами.
Сучасні діти читають у «Тарасі Бульбі» про останній подвиг старого Тараса — його спалюють заживо, а він встигає крикнути товаришам, щоб спускалися до Дністра, до човнів стежкою під горою; читають і доходять до того місця, де автор вигукує: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу». Діти дещо здивовані. Тарас без сумніву українець, чому ж так підкреслено прославляється «русская сила»? Та й на попередніх сторінках повісті йдеться то про Україну, то про «Русскую землю».