Ті мої читачі, які і без мене добре обізнані із цим питанням, можуть пропустити цей розділ.
Люди радянського виховання й освіти не забули вираз «єдина колиска трьох східнослов’янських народів». Цю «колиску» ми «проходили» у школі, про неї могли колись згадати з якогось ідеологічного приводу навіть у технічному вузі. Її пишно згадували у зв’язку із різними урочистими подіями на зразок «Декади українського мистецтва та літератури у Москві». Одна така декада проходила, пригадую, саме тоді, коли я починав роботу у КБ «Південне». Вираз був образний, — він викликав у моїй уяві картину напівтемної хати, де горить скіпочка, та трійню немовлят, яких через бідність втиснули в одну колиску. Цими немовлятами були Українець, Білорус та Росіянин. Дуже довго вони у цій зибці (прошу вибачити, у колисці), ясна річ, не затримались. Поступово їх життєві шляхи, як у всіх людей, що дорослішають, стали розходитись. Я розумів цей вираз саме так, і не бачив, та й зараз не бачу у цій картинці нічого образливого, а тим більше обурливого.
Як на мене, не треба бути видатним істориком, аби втямити: слова «спільна колиска» ніяк не могли претендувати на те, щоб стати науковим терміном. Це ж бо явно поетичний образ і як поетичний образ це словосполучення добре зрозуміле. За ним — спільна для трьох наших народів кирилиця та пов’язана з нею письменність, і одночасне, з різницею в місяць, хрещення киян та новгородців у 988 році відповідно у Дніпрі та Волхові. Напевне і Полоцьке князівство у сучасній Білорусії було хрещене приблизно тоді ж. Нашим спільним надбанням стала церковнослов’янська мова, що так сильно вплинула на живі мови українців, білорусів та росіян. Нашою спільною чудовою архаїкою є церковний календар із відставанням на 13 днів від усього світу. А хто тепер зможе сказати: звичай називати один одного на ймення та по-батькові, він звідки — з Києва, з Новгорода? Або ж з Турово-Пінської землі? Можна сказати одне: цей звичай виник у Стародавній Русі, це частина спільної спадщини наших трьох народів.
Здавалося б ніхто, що має вуха, не буде висловлювати сумнів у тому, що українська, білоруська та російська мови походять від якогось одного кореня. А що стверджують вчені? Чи згідні вони з тим, що тисячу років тому наші мови були набагато ближчі, ніж сьогодні, але з плином часу розійшлися? Якщо так, то бідну колиску можна не трощити, дати їй спокій. Адже у давнину «мова» («язык») і означало «народ». Мова та віра — ось що було важливим для наших предків. Навряд чи вони морочили собі голову тим, хто від кого походить та з ким серед стародавніх народів вони споріднені. А ось сучасних українців, як, втім, і росіян, це останнім часом стало раптом чомусь хвилювати. Щоправда, не всіх, але багато тисяч людей. З’явились книги, що доводять наше походження від мешканців Атлантиди, від етрусків, амазонок, і так далі. Я не проти того, щоб ми походили від етрусків або шумерів, мені всі ці народи до вподоби, так само як берендеї та печеніги, про амазонок нема чого й казати. Бажано тільки, щоб ми, переймаючись їх величчю, почали продуктивніше і краще працювати.
Але ось російський академік Валентин Янін стверджує (вивчивши берестяні записки, якими обмінювались мешканці Новгорода), що староновгородський діалект різко відрізнявся від діалекту «руського», київського. Він нарахував «близько 30 відмін». Я не знаю, багато це чи мало (сьогодні відмін куди більше, чи не так?) і чи відсувають вони «спільну колиску» в якесь більш віддалене минуле. Може нам взагалі слід говорити про «спільну купіль»? І про спільних вчителів, що навчили нас грамоті? В. Янін до того ж стверджує, що державність, система державного устрою розповсюджувалась не з Києва у Новгород, а навпаки, з Новгорода у Київ.
У наші дні спостерігаємо справжнісінький бум історичних досліджень. Сьогодні кожний, хто бажає, може обрати собі історичну гіпотезу до смаку — ту, яка більше тішить його самолюбство. Я веду мову про самолюбство (гонор) через те, що комусь здається — якщо Будда, Заратустра та Конфуцій — то стародавні українці (з’явилися і такі ствердження), то він особисто став від цього розумнішим та прекраснішим. Міфи необхідні молодим націям так само, як дітям необхідні казки. Але потім діти зростають, і казки треба відкласти вбік.
Здоровий глузд підказує, що перетягання історичного спадку заняття безрезультатне. Спадкоємець — той, хто успадкував; цим духовна спадкоємність відрізняється від нерухомого майна. Скасувати таку спадкоємність, коли вона вже сталась, неможливо. Ми, українці, не можемо оголосити себе монополістами духовного спадку Стародавньої Русі через те, що його реально успадкували три народи. Коли російські студенти-філологи вивчають «Слово о законе и благодати», «Хождение игумена Даниила в Святую Землю», «Повесть временных лет», «Слово о полку Игореве», вони вивчають свою (і, зрозуміло, нашу), а не іноземну літературу. Література Київської Русі — родоначальниця літератур України, Росії та Білорусії, що ж тут жахливого для нас? Я не бачу аби це ствердження містило у собі замах на права і стародавність української літератури. Це ствердження не відбирає у неї жодного рядка. Важлива частина духовного спадку стародавнього Києва була збережена у Росії і більш ніде. Я маю на увазі билини Київського циклу про Володимира Красне Сонечко, про київських богатирів Іллю, Добриню та Альошу Поповича, і про їх численні подвиги. Ці билини збереглися й були записані, головним чином, поблизу від Онезького озера, в Архангельській та Володимирській губерніях, але не в Україні, і нам не годиться удавати нібито це не так.