Ясна річ, свій колишній, «етнографічний» вигляд ані українські, ані російські села не зберегли та й не могли зберегти, а багато з них (у Росії куди більше, ніж в Україні) зникли зовсім. Поволі іде також інший процес. Подобається нам чи ні, але й хату, й п’ятистінок відтісняють будинки з цегли — здебільшого із силікатної, але де-не-де із червоної. Будинки ці, як правило, ані красиві, ані потворні — ніякі, але жити в них, безперечно, зручніше. І українське, і російське села відновлюються уже більш схожими одне на одне. Але однаковими не стануть аж ніяк.
У своїй книзі «Про найголовніше» я трохи торкнувся теми українського способу життя, у зв’язку з чим написав: «Більшовицький проект не досяг би своєї мети, якби теж не враховував наші цінності і особливості національної поведінки... Українці ж, зрештою, після страшних репресій, розкуркулень, виселень, усе таки змирились з колгоспним ладом. Змирилися, оскільки він відповідав, хай у вкрай спотвореній формі, їхнім національним цінностям. Такі цінності — колективізм, причому в основі своїй не виробничий, як, припустимо, у Росії з її сільською общиною й спільним землекористуванням (як виробник і господар українець завжди був індивідуалістом), а чисто людський: дружба, взаємодопомога, потреба у постійному і інтенсивному спілкуванні на всьому життєвому просторі».
Згодом мені говорили, що тут треба було б бути більш точним: в Україні селянська община теж була явищем повсюдним. Щоправда, «община» — вчене слівце, самі селяни такого слова не знали. У росіян її називали «миром», у нас — «громадою» (а де-не-де теж «миром»). Широко розповсюджене у нас було також і общинне землевласництво — на моїй рідній Чернігівщині «общинники» складали до революції половину селянських господарств. Сільська община володіла землею, як ЖБК володіє кооперативним будинком, а селяни своїми ділянками — як мешканці квартирами у цьому домі. Ні українці, ні росіяни не знали спільної обробки землі. Але була відмінність. У багатьох великоруських общинах в середньому один раз на десять років відбувався переділ та «поравнение» ділянок в залежності від зміни кількості їдоків у родинах. В Україні переділи були нечастими, у нас селянський двір користувався своєю ділянкою як власністю, хоча вся земля й належала общині. Результат зрозумілий: в Україні селянин міг без кінця покращувати свою ділянку, знаючи, що вона дістанеться його синові. Чи був стимул у великоруського хлібороба десять років підряд угноювати свою ділянку, якщо на одинадцятому році сільський схід міг «приговорити» цю ділянку (в ім’я справедливості) іншій родині?
Ця «маленька подробиця» сильно вплинула на життєву філософію селян та їхніх нащадків. У росіян більш сильна прихильність до ідеалів справедливості оберталась зневагою до улаштування життя в цілому та в деталях. В Україні ж відсутність в общині «земельно-регулюючого типу відносин» (за виразом вчених) формувала індивідуалістичні натури, виробляючи таку особливість українського характеру, як орієнтація на накопичення. Я вже якось писав, що це також одна з наших національних цінностей. В такій орієнтації немає нічого ганебного, як нам намагалися прищепити у радянській період. Процитую сам себе: «Ми вміємо працювати, вміємо заробляти і вміємо так розпорядитися заробленим, щоб воно прислужилося зміцненню того укладу, який є основою нашого життя».
Українці завжди, у всі часи, потребували оточення для спілкування, краще за все почуваючи себе у великій родині друзів, сусідів, земляків. Вони знаходили таке оточення скрізь: у рідному селі, на базарі (справжній український базар це щось абсолютно особливе; вважаю, що кожен повинен хоч один раз побувати на ярмарці у Великих Сорочинцях), у царській, а згодом і у радянській армії. В армії вони нерідко трималися земляцтвами, допомагаючи один одному вижити та укріпитися, якщо вдатися до мови хімії, — «в агресивному середовищі». Українські земляцтва — зовсім не те саме, що земляцтва кавказьких та середньоазіатських народів. Недавно наші соціологи досліджували життя українців Петербурга. В цьому місті мешкає 150 тисяч українців, але виявити тут українську етнічну общину у якій би то не було формі не вдалося. З одного боку, це, ясна річ, говорить про те, що українці не почувають себе некомфортно у російському оточенні, але, головне, свідчить про нелюбов сучасних українців до будь-яких форм стайного функціонування. Колись все це було — громада, мир, це не вигадка, — але щодо сучасних городян давно минуло. З цього приводу можна шкодувати, але це саме так. Українці з’єднуються за національною ознакою лише у чужому або ворожому оточенні.