Починаючи з кінця XVIII століття саме козацтво — приклад перехідного російсько-українського субетносу. Чорноморське козацтво, колишні запорожці, опинилися на Північному Кавказі по сусідству з «лінейними» (донськими), терськими та гребінськими козаками. Вони разом брали участь у Персидському поході 1796 року (до того ж об’єднаними козацькими силами командував відомий нам Антон Головатий), у кавказьких війнах та обороні Севастополя, а потім всі разом стали називатися кубанськими. Російські урядовці помалу, але досить цілеспрямовано, змішували «чорноморців» із «лінейцями». Це привело до того, що на Північному Кавказі запанувала двомовність. Герой Лєрмонтова у «Тамані» одразу ж помітив це: «Меня, однако, поразило одно: слепой говорил со мной малороссийским наречием, а теперь изъяснялся чисто по-русски». Велика частка українців була також і в складі Донського, Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Семиріченського та Усурійського козацьких військ.
Незважаючи на те, що Кубань почала втрачати свій український характер ще до революції, двомовність могла триматися тут досить довго. Радянська влада вирішила покінчити і з цим також. У грудні 1932 року під диктовку Сталіна було прийнято постанову Раднаркому та ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на Північному Кавказі. Ряд пунктів постанови стосувався зовсім не заготівлі, а національних питань. Українізація майже половини районів Північного Кавказу, що проводилась починаючи з першої половини 20-х років, засуджувалась у ній як «петлюрівська». Діловодство вже українізованих районів було знову повернене до російської мови як до «більш зрозумілої для кубанців», скасовувалось українське відділення Краснодарського педагогічного інституту, поступово було скасоване й шкільне навчання українською мовою. Не знаю, чи дало це комусь щастя, але в результаті Кубань втратила значну частину свого розмаїття, зробилась одномірною.
А ще Кубань стала для українців грізною пересторогою щодо того, наскільки швидкими можуть бути процеси асиміляції. Подекуди не тільки окремі особи, але й цілі громади можуть забігати наперед у цих процесах. Не було більш затятих турків, аніж яничари слов’янського походження. Не було, за ствердженням одного прибалтійського барона, у дев’ятнадцятому столітті в Росії росіян більших, ніж остзейські німці. Один з перших та кращих російських письменників-селянщиків Олександр Миколайович Енгельгардт з великим почуттям час від часу говорив: «Мы, русские...», «Только у нас, русских, пойдет такое дело, как коллективное сельское хозяйство», а його сучасниця тим часом так відзивалась про нього у щоденнику: «Этот немчик». Мова кубанських станиць та хуторів досі ближча до української, ніж до російської, але й горді станичники, і скромні хуторяни вважають її справжньою російською, і немає, мабуть, сьогодні у Росії більш імперського, войовничо-великоруського за настроями регіону, ніж Кубань, що заселена нащадками українських «лицарів».
Але все це, між іншим, означає, що варто не тільки сподіватися, але й досить впевнено розраховувати на успіх зворотнього процесу, на «реукраїнізацію», на повернення «блудних синів» України, а також на те, що прикладом для когось із них стануть деякі неетнічні, але дійсно щирі українці — вони є, їх не стало менше.
Розділ четвертий. Про комуністів та комуністичний експеримент
Мій феномен
Ще до того, як стати директором «Південмашу», я був там секретарем парткому. Гадаю, що коли під час передвиборчої кампанії 1994 року ця обставина стала більш-менш загальновідомою, саме вона визначила вибір багатьох — вибір із протилежними знаками, певна річ. Звичайно, Л. М. Кравчук в свій час був професійним партійним функціонером у чистому вигляді, не те, що я, але за 30 місяців президентства ця пляма (з точки зору одних) або прикраса (як на погляд інших) його біографії втратила вирішальне значення. Леоніда Макаровича оцінювали вже не за анкетними даними, а за досягненнями та невдачами на посту голови держави.
Що ж до мого прем’єрства, воно не робило мене в очах більшості виборців настільки ж зрозумілою людиною як Кравчук. Люди вважають, і небезпідставно, що розкусити прем’єра куди складніше: він проводить президентську політику і свої власні переконання й мету може до якогось часу не виявляти, просто не маючи такої можливості. Саме тому моє «комуністичне минуле» у декого з політологів та журналістів вважалось ледве не ключем до розуміння «феномена Кучми».