Тепер я розумію людей, які все це бачили і в той же час ніби не помічали. Становлення цих соціально активних та небайдужих людей співпало, на відміну від мого покоління, зі становленням принципово нового світу — прекрасного та бадьорого, як попервах здавалося мільйонам людей. «Дійсно віруючі» серед них раз і назавжди перейнялись почуттям відзначеності долею. Цього запалу їм вистачило на все життя, яке ми сьогодні вважали б, мабуть, просто злиденним.
Будучи за походженням «никем», вони бачили себе як людей, що відбулися, не дарма прожили життя. Вони до кінця зберегли почуття належності до нескінченно важливої справи, до «всемирной великой армии труда», яка «владеть Землей имеет право», як співалось у «Інтернаціоналі» — адже це було так заразливо. Мабуть, і у роки сталінського терору, загіпнотизовані своєю вірою, вони умудрялись не піддавати сумніву, що йде жорстока боротьба, що на карту поставлено велику справу, тому що довкола зрада. Вони все бачили не так, зовсім не так, як це бачиться нам сьогодні, вони вибачали владі її помилки, коли здогадувались про них. Існує загальне правило: добра людина вірить у все хороше, а погане вважає лише прикрим непорозумінням. Можливо, вони просто не хотіли вірити своїм очам, коли бачили криводушність та низкість, від них неможливо було вимагати проникливості циніків. Я не прихильник наївності, але ще менше до душі мені цинізм, що одвіку ні у що не вірить. І сьогодні є ще старі люди, які відчувають, що якась особлива роль була відведена їхньому поколінню та СРСР у цілому, може навіть звідкись згори. Тому їм так важко зрозуміти й прийняти нові часи, тому багато хто з них непомітно для себе у пострадянський час став вірити в Бога, продовжуючи вірити у комунізм, шанувати Христа, не перестаючи боготворити Леніна, який перевернувся б у саркофазі, побачивши це викривлення комуністичної духовності.
У тому, що сталося у минулому столітті на одній шостій частині суші, не було нічого виняткового та нечуваного. Протягом всієї історії людства люди безліч разів піддавалися спокусі тієї або іншої соціальної утопії, і кожен новий зваблений щиро дивувався: адже це так просто і здорово, як же так вийшло, що ніхто раніше до такого не додумався? Марксистська утопія з’явилась у відповідь на виклик Промислової революції XIX століття, але евристичний, якщо можна так сказати, хід думок, що її породив, був старий як світ. До того ж, якщо Маркс викладав її нескінченно довго, туманно та досить ухильно, і сам його стиль породжував зубний біль, то у виконанні викладачів нашого Дніпропетровського університету все звучало дуже зрозуміло.
Геть експлуатацію людини людиною. Хто не працює, той не їсть. Засоби виробництва — до рук робітничого класу, землю — тим, хто її оброблює. Геть класи експлуататорів та їхніх прислужників — дармоїдів, геть паразитів-посередників між виробництвом та споживанням. Геть рабство товарно-грошових відносин і взагалі грошей, цього п’ятого колеса у возі розумного суспільства. Геть майнове рабство, інститут спадкоємності, необгрунтовані потреби. Тільки соціалізм забезпечить наукове планування і виробничу кооперацію, усуне марнотратну конкуренцію та нелюдську боротьбу за прибуток. Тільки соціалізм забезпечить найсуворіший облік, справедливе розподілення, підвищення добробуту трудящих. Все буде розумно, по-людськи, відповідно до науки, зникне межа між містом та селом. Праця стане життєвою необхідністю, перетвориться у насолоду. Спочатку кожному буде по праці, а з часом і по потребах. Але буржуазія сама від панування не відмовиться, тому шлях до світлого майбутнього проходить крізь класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату.
Подібно до свідомого пролетаря початку століття, я знаходив все це правильним та розумним — щоправда, все якось поспіхом. Часу для спокійних роздумів у студента немає: на порядку денному ще опір матеріалів («сопромат»), «тисячі» з іноземної мови, дніпропетровські дівчата. Мене аж ніяк не могли б збентежити тоді ствердження про майнове рабство та про інститут спадкоємності. Такі речі були — і ще довгий час залишались для мене — науково-популярною абстракцією. Батьківська спадщина для мене полягала виключно у самому дарі життя, а по обтяженню майном я був близький до Марксова пролетаря, вдягненого виключно у ланцюги. До того ж (я так розумів), все це відбудеться, як і відміна грошей, уже при комунізмі. Тобто нескоро.
Не спантеличували мене тоді й слова Маркса про те, що прогресивне зростання злиденності робітничого класу у капіталістичному суспільстві відбиває неспроможність буржуазії «забезпечити своєму рабові навіть рабського рівня існування». Капіталізм був для мене абстракцією — далекою та завідомо відразливою, і не було жодних причин, аби не довіряти друкованому слову, та ще й самого Карла Маркса, та ще й надрукованому у радянському підручнику. Мені таке у сімнадцять років не могло навіть спасти на думку. Коли сказано «зубожіння», то виходить, так воно і є, у нас дарма не напишуть.