У ці роки торжества комуністичного вчення (уявного) першими повинні були відкрити для себе його ущербність саме ті, хто ним хоча б трохи захоплювався, молоді та допитливі уми. Захопленість підштовхує до поглибленого знайомства з предметом. Я знав таких сільських самородків, яким у всьому треба було дійти до суті. Дуже українська риса, як на мене. Втім, може й російська також.
Один уїдливий юнак (на жаль, не пам’ятаю ані імені, ані прізвища) міг сидіти ночами над дрімучим «Капіталом», над «Державою та революцією» та й іншими скарбницями премудрості, щоб ранком приголомшити викладача наступним запитанням. Що означає: «кожному за працею» — чи можливим буде, коли скасують гроші, виявити точні еквіваленти праці асенізатора та поета? І до речі, чому гроші досі не відмінили? Швидше б, а то завжди не вистачає до стипендії. І таке інше.
Наші викладачі, як правило, були у всеозброєнні: на будь-яке подібне запитання у них була заготовлена досить багатослівна, і якщо надто не замислюватись, переконлива промова. Саме промова, монолог — живої дискусії вони уникали. Можливо, у партійних інстанціях їх забезпечували на такий випадок спеціальними методичками. Не хочу погано говорити про викладачів: «куди слід» вони про таких допитливих, мабуть, не повідомляли.
У свій час Лобачевський спростував струнку будову евклідової геометрії, довів необгрунтованість однієї з головних підпор цієї будови — постулату про паралельні прямі. У нашому вузівському підручнику з «наукового комунізму», на свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».
Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.
Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».
Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!
Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.
Не для найму
Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.