Довірливість як природжену рису українців підмітив і злий геній революції, більшовик №2, уродженець Херсонщини Лев Троцький (у дитинстві він, до речі, як пишуть його біографи, говорив, змішуючи російську з українською). У січні 1920 року він такими словами надихав на дорогу більшовицьких агітаторів, яких відправляли на Україну: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостійность” и живут то под Литвой, то под Польщей, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Втім, як не був переконаний Троцький в українській довірливості, але після григорівського заколоту відправляв мобілізованих українців воювати подалі від України — про всяк випадок.
Довірливість виявили обидва народи, але українцям радянський період дався важче. Перед російським народом, принаймні, не майоріла перспектива втратити своє етнічне обличчя. Сьогодні комуністичний експеримент став здобутком історії та істориків, але він не повинен бути забутим. У своїй книзі «Про найголовніше» я сформулював цю думку так: «Можна, звичайно, сьогодні відмахнутися від комуністичної ідеології як від чогось чужого нам, нав’язаного ззовні. Але це було б самообманом». Нехай пам’ять про нашу спробу втілити комуністичний проект на вічні віки послужить нам щепленням від усіх утопій.
Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.
У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.
Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.
КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.
Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.
Проте жадала перемін активна і небайдужа громадскість, що вже побачила свої шанси, молодь, студенти, письменники, журналісти та й інші творчі люди. Послаблення, потім відміна цензури відкрили шлюзи для обговорення всього, що наболіло. Виникало безліч структур, паралельних партійно-державним, «народні фронти», громадські організації, зачатки політичних партій, розгорталися дискусії, в тому числі з національного питання, ініциатива знизу набула розмаху, якого ми й уявити собі не могли. І, що було вже зовсім нечувано, з’явились підприємці.
У якийсь момент стало зрозуміло, що, втрачаючи авторитет, КПРС перестає бути несучою конструкцією, кістяком суспільства, і цю функцію поступово бере на себе, як тоді говорили, «демократична альтернатива». КПРС стояла перед останнім вибором і готувалася до того, щоб піти зі сцени історії або, нагадавши всім, що саме вона — ініціатор перебудови та гласності, рішуче солідаризуватися з процесами, що йдуть у суспільстві, а то й очолити їх. Теоретично у неї був шанс завоювати собі новий авторитет, повернути прихильників, які ще не пішли дуже далеко, знайти друге дихання.