Ми всі (або майже всі) були радянськими людьми, що з молоком матері увібрали радянське. У нас було велике бажання — не тільки на свідомому, але й на підсвідомому рівні — повірити у «соціалізм з людським обличчям». Якщо б до серпня 1991 року КПРС змінила назву, покаялась, знайшовши потрібні слова (а майстрів таких слів на Старій площі було надміру), оголосила про повний і остаточний розрив з минулим, я ще не знаю, як би могла повернути історія. Між іншим, історичні аналогії такого розвитку подій були. По суті, саме так повела себе компартія Чехословаччини під час «празької весни». Завдяки цьому вона не тільки вписалась у процеси реформації, але й очолила їх.
Втім, замість цього КПРС раптом спробувала знову зігнути велику країну, що вже відчула смак свободи, — грубо, незграбно, із допомогою танків, безглуздих погроз та обіцянок по п’ятнадцять соток на кожного. Ця партія показала, що не тільки не йме віри народу, що здобув голос, але бажає, щоб він знову почав ходити по струнці, а головне — замовк. І яка сліпота! Вони там вирішили, що досить оголосити надзвичайний стан, щоб усі негайно сказали «слухаюсь!», взяли під козирок та з полегшенням побігли за своїми сотками. Вони до зворушливості нічого не розуміли: можна було подумати, що останні чотири роки перед тим вони провели у летаргічному сні, а потім раптом прокинулись. Тому у мене до них навіть не було ворожості, швидше жаль.
Дуже схоже моє ставлення до сьогоднішніх українських комуністів. «Я людина перважно центристських переконань, а центризм сьогодні — це і є шлях вирішення тих проблем, про які говорять ліві (хто із щирим бажанням змінити стан справ на краще, а хто — через популістські спонукання). Я б сказав, що сучасний центризм з необхідністю звертається обличчям ліворуч. Разом з тим, мої погляди ніколи не стануть на заваді моїй боротьбі за права та свободи особистості, не заважатимуть захищати незалежність своєї країни. Саме у цьому — моя основна відмінність з «професійними лівими», з тими, хто приватизував лівий бік політичного спектру», — писав я два чи вже три роки тому і повторюю це сьогодні. (У мене настільки ж серйозні розхождення і з тими, хто намагається монополізувати український патріотизм.)
Я вважаю, що ми вірно вчинили, коли на відміну від східноєвропейців і прибалтів дали комуністам зареєструвати в Україні свою партію під колишнім іменем. Хочуть бути комуністами? То нехай будуть! Зате нас ніхто не зможе звинуватити у тому, що ми залишили без вибору значну частину нашого населення. І я пишаюсь Україною. Звичайно, ризик був. Він полягав у тому, що більшість виборців, хто з туги по молодих роках, хто через незадоволеність важким життям, віддадуть свої голоси тим, хто спробує, використовуючи народний мандат, повернути країну у минуле. Але на всіх вільних виборах доби незалежності, навіть за умов найтяжчої інфляції, дорожнечі, затримок пенсій та зарплат, наш народ виявляв дійсно дивовижну зрілість та мудрість. Відчувши шок розриву з минулим, яке завжди здається нам кращим, ніж воно було насправді («що пройде, то буде миле»), наш народ відмовився від повернення у це минуле. Підсумки виборів в Україні привели мене до твердого переконання: до того часу, поки комуністична партія України не відкине популізм та демагогію і не перетвориться у відповідальну та конструктивну силу, число тих, хто віддає свій голос за комуністів, буде тільки зменшуватись.
Дуже схожу картину ми бачимо і в Росії. Я пам’ятаю, як статечні кремлезнавці говорили й писали на початку 90-х: де-де, а у Росії, на батьківщині більшовизму вільні вибори обов’язково прийдуть до його реставрації, це безперечно, немає сенсу навіть вести дискусію на цю тему. Насправді ж ми бачимо, що комуністи отримують в Росії на виборах проценти голосів, на диво близькі до наших. З такими процентами про реставрацію краще забути — і там, і тут. Це зайвий раз є підтвердженням близкості духовного досвіду України та Росії у XX столітті. І близкості висновків, які зробили з нього наші народи.
Однак між комуністами Симоненка та комуністами Зюганова є не тільки схожість, а й істотні відміни. Не дарма я весь час нагадую, що Україна — не Росія.
КПРФ товариша Зюганова уже давно вирішила наживати свій політичний капітал на російському патріотизмі, якщо вже не виходить на чомусь іншому. Більш того, поки всі великі політичні сили Росії були заглиблені у інші справи, КПРФ спробувала приватизувати російський патріотизм, але не зовсім вдало — це знамено негайно стали хапати ЛДПР Жириновського та «Конгресе русских общин». Потроху схаменулися і всі інші сили. Сьогодні всі хоч трохи помітні партії у Росії якщо не «патріотичні», то «державницькі», що, як на мене, одне й те ж саме, я не бачу в цьому нічого поганого. Принаймні, у Росії тепер менше дивуються нашому українському патріотизму.