Мені іноді хочеться спитати Петра Миколайовича, чи не боявся він сам своєї перемоги на президентських виборах. Як на практиці він став би він здійснювати те повернення у минуле, яке комуністи видають за єдиний шлях у майбутнє? Петро Миколайович переконував, ще перші його кроки на посту президента повернуть Україну до 1991 року і що у країни з’явиться (нарешті!) незалежна зовнішня політика. Водночас з цим він наполягав на політизації відносин всередині СНД. Як це можна поєднати в одній програмі?! Повернення України у союзне минуле, хоча б і у формі надання СНД політичних функцій, означало б для нас саме кінець всякої незалежної зовнішньої політики. Для реставрації ж ковбаси «за два двадцять» (головний символ 1991 року) потрібно, щоб повернулися копійчані ціни на газ, бензин та електрику, а це не під силу КПУ, що навіть опинилась при владі, ані Міжнародному валютному фонду, ані ще комусь.
Те, що комуністи дають обіцянки, які напевне не можна реалізувати, цілком в дусі партії. Їх духовні батьки діяли так само. Вони завжди говорили масам те, що ті прагнули почути, обіцяли саме те, чого ті особливо сильно бажали, ні на мить не замислюючись, чи можливо ці обіцянки виконати. Завоювавши у такий спосіб довір’я слухачів, більшовики переходили до головного. У період революції вони стверджували, що у лічені місяці створять рай, треба тільки знищити білих (або, наприклад, українську Директорію), тому що вони проти раю. І люди записувались до Червоної Армії!
Я уже згадував про своє студентське знайомство з історією КПРС — так ось, скоро вже півстоліття, а все не йде з пам’яті, як у своїх «Квітневих тезах» Ленін обіцяє, по-перше, усунути поліцію, армію та чиновництво, а по-друге, платити чиновникам (що підлягають усуненню!) не більше, ніж робітникам. До того ж чиновники будуть виборними. Тоді я вирішив, що, напевне, ще не достатню підкований, оскільки не розумію таку велику думку. Тепер мені ясно, що це не велика думка, а велика ахінея. Плеханов недарма порівнював «Квітневі тези» з маренням божевільного чиновника Поприщина з гоголівських «Записок сумасшедшего». І подумати тільки, що й досі не перевелися люди, які запевняють, що чистоту ленінського вчення порушили переродженці. Переродженці не побудували вічного двигуна, як заповідав вождь, ах вони ж негідники! Через них соціалізм вийшов неправильний, треба зробити ще одну спробу, почати все заново.
Не дивлячись на згадані вище відмінності, обидві партії — КПУ та КПРФ — поріднює рідкісна стильова єдність. Я вже говорив про легкість, з якою роздаються обіцянки, які неможливо виконати, — це загальна риса двох братніх партій. Як українські, так і російські комуністи полюбляють демагогічні лозунги, розраховані виключно на протестний електорат. Як ті, так і інші побоюються обговорювати реальні проблеми по-справжньому, а не «на публіку». Як ті, так і інші страждають нечіткістю та суперечливістю думок. Як ті, так і інші користуються фразеологією, механічно запозиченою з минулого, розмахуючи закликами, що давно втратили реальний зміст і, може, придатні для пробудження ностальгічних почуттів, але не мають відношення до живого сучасного життя. Скажімо, словосполучення «слов’янське братство» для наших комуністів — просто замінник формули «пролетарський інтернаціоналізм», про яку вони не можуть згадувати без ніжного зітхання.
Разом з тим я бачу, як парламентарі від КПУ повільно, дуже повільно, але переходять на державницькі позиції. Вони вже не зовсім ті, що були під час з’їзду «поновленої КПУ» у Донецьку в червні 1993 року або під час виборів 1994 року. Гадаю, що більшість українських комуністів в душі уже не ставлять під сумнів державність України, — і за те щира їм подяка. Що ж до розмов про політизацію СНД чи про інші види наднаціональної інтеграції з Росією, вони, як мені здається, уже не більше, як данина прийнятим раніше документам партії. Або ж ці розмови відбивають те, що великий фізіолог Павлов назвав «сшибкою». «Сшибка» — це зіткнення у корі головного мозку двох взаємовиключних прагнень. Керівники комуністів України ще не позбавились колишнього бажання стати членами московського ЦК, а краще Політбюро, але водночас вони готові з парламентської лави у Верховній Раді пересісти у крісло посла України в якій-небудь затишній країні. А оскільки здійснити друге побажання значно легше, аніж відродити союзне Політбюро (занадто вже багато всього довелося б принагідно відроджувати та скасовувати), то наслідок «сшибки» легко прогнозується.