Менш за все я схильний вважати, що у КПУ немає майбутнього. Що не кажіть, а досі це найбільша і представлена у всіх регіонах України партія. Згідно з деякими критеріями, це взагалі єдина партія, що реально існує у країні — адже всі інші поки що перебувають у підлітковому віці. Щоправда, за іншими критеріями, навпаки, саме КПУ і не є партією, оскільки у минулому була лише ідеологічним придатком до державної машини та й досі зберігла колишнє самосприйняття. Гадаю, істина десь посередині. КПУ знаходиться на півдорозі від «непартії» до партії. Функцію несучої опори держави вона давно втратила, а у вигляді клубу для тих, хто нудьгує за СРСР, вона довго не протрималася б. Самосприйняття, що не відповідають дійсності, рано чи пізно проходять, як фантомні болі у пальцях давно відрізаної ноги. Сприятливому процесу могло б завадити лише одне — несподіваний прихід КПУ до влади. Сподіваюсь, що цього не станеться, і тоді років через 10 — 15, сильно зменшившись кількісно, поновлена та помолодшавша КПУ (під нинішньою або іншою назвою) стане партією у тому розумінні цього слова, як прийнято у всьому світі, вписавшись у стабільний спектр політичних партій країни — впевнений, що до того часу у нас в Україні такий спектр повністю складеться.
...Пізньої осені 1991 року я подумав: ось іде з історичної арени марксизм-ленінізм, а може у його основі було-таки щось здорове? Чи не вихлюпуємо ми разом з водою дитину? Практика мені добре відома, але чи не криється якась коштовна перлина у недрах теорії? У той же час в різних місцях по всій Україні звільнювалась велика кількість кабінетів, з них вивозили меблі, друкарські машинки (у 1991 році комп’ютери були ще навдивовижу), книги. Зараз уже потроху забувається, що в часи СРСР у всіх високих і не дуже кабінетах за склом неодмінно повинні були поблискувати темно-сині томи повного зібрання творів Леніна (це вважалось обов’язковим), але у деяких стояли також темно-коричневі Маркс з Енгельсом (це вже був ніби факультатив). І ось тепер їх з ганьбою виносили і тимчасово звалювали у коридорах та на підвіконнях сходів. Якось, уже не пам’ятаю, де саме, справа давня, я взяв навмання з якогось підвіконня перший же том Маркса-Енгельса і довго перегортав сторінки, пригадуючи спечний дніпропетровський травень, лункі коридори університету і страх не здати залік по «Капіталу». Мене й зараз розбуди серед ночі, я повторю таку цитату: «Капітал не може виникнути із обігу і також не може виникнути поза обігом. Він мусить виникнути в обігу і одночасно не в обігу». Правда, сьогодні вона стала для мене абракадаброю, тоді я міг пояснити (і, як пригадую, з успіхом пояснив на заліку), чому це саме так. Здається, справа була в тому, що в процесі ужитку гроші стають капіталом, але капітал не тотожний процесу ужитку.
Не пошкодувавши півтори години, я уважно проштудіював «першоджерело», всіма повністю забутий «Комуністичний Маніфест». Ясна річ, країна жила не по цьому маніфесту, але ж якийсь поштовх дав також і він, не дарма ж його вивчали у вузах, тримали на партійній божниці. Враження було сильне, без дурнів. По-перше, виявилось, що Маркс та Енгельс виступали за спільність дружин, хоча й викладено це досить ухильно. «Ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок, — кричить нам хором вся буржуазія... Комуністам нема потреби запроваджувати спільність жінок, вона існувала майже завжди. Буржуазний шлюб є в дійсності спільністю жінок, [позаякі буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіційну проституцію, вбачають особливу насолоду в тому, чтобы зводити один в одного жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити вместо лицемірно-прихованої спільності жінок офіційну, відверту...»