Що тут можна сказати? Якщо людина щиро вважає, що жила в пеклі, я не маю права сперечатися з нею, у неї, повторюю, своя правда. Зі свого боку, я вважаю, що маю право сприймати недавнє минуле дещо інакше. Я не жив у пеклі, і переважна більшість моїх співвітчизників не жили в пеклі. Заднім числом зачернити їхнє та моє життя вважаю абсолютно неправомірним.
Моя книга наполовину про Росію, але тут я готовий закликати деяких своїх читачів: забудьте про Росію — для початку хоча б на місяць. Викиньте її з голови. Я вже згадував про людей, впевнених, що національна ідентичність України зводиться до заклику: «Щоб все було не так, як у москалів». Носії подібних ідей не помічають, як ставлять себе у психологічну залежність саме від тих, від кого так палко мріють віддалитися, тому що перетворюють «москалів» у свою головну точку відрахунку, прирікаючи себе на життя з оглядкою на «Москву».
Подібна психологія не обмежена інтелектуальними колами та рамками теоретичних шукань. В одній з аналітичних нотаток, що були покладені на мій стіл кілька років тому, я прочитав виразну оцінку зовнішньої політики України перших трьох років незалежності (1991 — 1994). Це, ясна річ, лише одна з оцінок, були й інші, але й ця з’явилась не на порожньому місці. За словами аналітиків, нашу зовнішню політику відрізняли в цей період три основні риси: по-перше, рефлекторність (буквально «відбитий, відображений»), а точніше обумовленість діями Росії; по-друге, використання незалежності України як аргумента у дипломатії (тобто наша зовнішня політика нібито виходила з того, що незалежність України необхідна не так їй самій, як її зовнішньополітичним партнерам, яким вона теж потрібна лише для зовнішньополітичних комбінацій — з Росією або проти Росії). Третю головну відмінну рису української зовнішньої політики 1991 — 1994 років аналітики описали так: у всіх діях України цього періоду, часто парадоксальних, проглядала можливість в разі невдачі повернутися до звичного партнерства з Росією та спертися на неї. У нотатках аналітиків був зроблений такий висновок: це не є політика, заснована на власних інтересах України. Я б ще додав: це політика тієї психологічної залежності, про яку була мова вище.
Подібний же хід думок притаманний деяким нашим публіцистам та політологам. Можна подумати, що для них незалежність України це виключно незалежність України від Росії. Вони готові упокоритись щодо геополітичної вторинності України, щодо сприймання її як буферної зони між цивілізованим світом та «варварською» Росією, а то й вже зовсім не почесного «санітарного кордону». Вони демонізують Росію — «дику», «деспотичну», «азіатську» країну, яка бажає знову завернути Україну з демократичного шляху і відірвати, проти волі Заходу, від усієї іншої Європи. Тобто Україна — це виключно поле суперництва між Заходом та Росією за те, щоб ми були або там, або тут. У них дається взнаки питання: ну чому Україна не відвернеться від поганої Росії і не пристане до доброго Заходу, де нас так чекають? Якби це був адекватний опис ситуації, ми повинні були б відчувати себе несамостійними та несамодостатніми. Але це, на щастя, не так. Керівництву України не потрібно бути ані проросійським, ані прозахідним, воно проукраїнське.
Політика взагалі не повинна потрапляти в обійми гранично спрощених національно-романтичних метафор («повернення додому, у Європу», «подалі од Московщини», яка «хоче утягти в Азію» і таке інше). Прихильники таких спрощень намагаються створити удавану політичну реальність, щоб Україна жила за законами цієї реальності.