Тема примирення народів дуже важлива. Громадська свідомість всіх без винятку посткомуністичних країн не дозволяє собі забути історичних ворогів, внутрішніх та зовнішніх, забути пригноблювачів — як реальних, так і вигаданих — і в цьому наша відміна від країн, що лежать далі на захід. Там на обговорення таких тем дивляться як на прояв поганого тону. На нашому ж боці від колишньої залізної завіси розрізняється тільки ступінь пристрасності обговорень, але йдуть вони скрізь. 10 — 12 років тому такі «обговорення» у кількох випадках передували початку воєнних дій.
Захід подає нам зовсім інший приклад. У багатьох на пам’яті післявоєнне замирення Німеччини та Франції після століть ворожнечі. Спершу мало хто вірив, що цей замір має якийсь сенс, але слідом за рукостисканнями державних діячів було узгодження шкільних підручників історії (захід виключно важливий, хоча й дуже важкий) — і так мало-помалу, майже непомітно, «процес пішов». Ніхто не назве дату, коли замирення таки сталося, але воно сталося: у 2003 році уже всерйоз і урочисто обговорювалось питання про державне об’єднання Німеччини та Франції.
Йде замирення між Німеччиною та Польщею. Відомий перший символічний жест, що ознаменував початок німецько-польського замирення: канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна у Варшаві. Радянське керівництво було в той час страшенно цим незадоволене.
Звичайно, історична ворожнеча може минути й сама по собі, за давністю. Адже немає уже у сучасних українців неприязних почуттів до турків, хоча у минулому між нами було багато всього та всякого. З іншого боку, якщо кілька талановитих літераторів сьогодні візьмуться ворушити давнину, я не стану ручатися, що їм не вдалося б розкачати громадську свідомість та гальванізувати якісь давно відмерлі антитурецькі почуття — хоча й незрозуміло, навіщо. Часи сьогодні, правду сказати, вже не ті, пік розкачок позаду. На щастя! А от, скажімо, густозабарвлені почуття поляків до Росії «самі по собі» щезнуть ще не скоро, причому тут ситуація поки що в глухому куту. Досить сказати, що у Польщі і сьогодні легко почути легіонерські пісні з антиросійським пафосом, тоді як у Росії відсутнє щось симетричне. Польське ставлення могло б змінити знак завдяки якомусь розумному та яскравому жесту з боку Росії, а от що робити із зустрічним російським ставленням до Польщі, вірніше, з його майже повною відсутністю, незрозуміло. Нуль, скільки не змінюй у нього знак, так і залишиться нулем. Мабуть, завдяки цьому «нулю» керівників зовнішньої політики Росії ніяк не знайде натхнення у тому, що стосується Польщі. Я радий (без всякої зловтіхи, зрозуміло), що на польському напрямку ми випередили Росію. Росія чимало полегшила б собі життя, якби змогла привернути до себе польську громадськість, але ця задача буде дуже нелегкою.
Деякі питання Україні, Росії та Польщі доведеться вирішувати втрьох (я зараз не про трубопроводи), а то й у ще більш розширеному складі — наприклад, узгодження підручників історії, цих головних зосереджень національної міфології. У Європі давно вже дійшли висновку, що без такого узгодження надійне зближення народів (народів, що одержують поголовну шкільну освіту!) сильно ускладнюється, якщо це буде зближення тільки на рівні двоєчників, яким все байдуже. Експерти Польщі, Білорусії, Литви, України та Росії повинні будуть виробити більш-менш прийнятну для всіх сторін оцінку сотень подій. Подій, кожна з яких сьогодні має п’ять тлумачень, часто взаємовиключних. Комуністичним історикам такі речі у свій час вдавалися легко. Їм ставав у пригоді «класовий підхід», воістину універсальна відмичка. Але й сьогодні є ще могутня зброя, яка зветься «політкоректність». Щоправда, багато історичних фактів набудуть під її тиском зглаженого та обтічного вигляду, втратять частину колориту, але, як показав досвід Європи, це не дуже велика платня за зникнення ворожнечі, за взаємну дружелюбність та терпимість. Іноді мимоволі пригадаєш французського короля Карла X, який казав бувало, що історія настільки кишить поганими людьми та поганими прикладами, що вивчення її небезпечне для юнацтва.