Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.
Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).
Сьогодні обидві наші країни переживають процес одужання, який буде довгим. Ми загоюємо рани семидесяти років комуністичного тоталітаризму. Але не слід забувати й про те, що ми цивілізовано та мирно, без жодного пострілу, скасували СРСР, і в цьому я бачу цілковиту заслугу Росії. Майже водночас з СРСР розпалась Югославія, і там світ спостерігав зовсім інший сценарій розлучення, від якого Господь уберіг нас (нас, але не вірменів з азербайджанцями, грузинів з абхазами, росіян з чеченцями...). Ну, а якщо дехто з російських політиків чи громадські діячі з тих, що бачать Україну, як дитину, яка заблукала, вплутуються в політичні свари зі своїми українськими колегами, либонь навпаки, сваритися починають, не інакше як з великого розуму, наші хлопці, я дивлюсь на подібні вправи лише як на слабкі вихлопи пари, небезпечний тиск якої ми, Україна та Росія, з успіхом і вчасно спустили.
Так, було доволі різного. Ми пам’ятаємо постанову Верховної Ради РФ у липні 1993 року про російський статус Севастополя, пам’ятаємо спробу червоної Думи скасувати Біловезьку угоду. Це була навіть не спроба, а затверджене рішення, інша справа, що юридично жалюгідне. Але пам’ятаємо ми й про те, що президенти Росії та російський МЗС не тільки дезавуювали всі подібні демарші, але й домоглися від Думи наступного скликання, хоча було це й нелегко, ратифікації «Великого договору» з нами. Цією угодою Росія чітко та ясно перед усім світом визнала ті кордони України, які існують і досі. У нас немає взаємних територіальних претензій.
Коли часом у російсько-українських відносинах щось не клеїться, я нагадую собі, яка це, по суті, дрібниця у порівнянні з тим, чого ми досягли. Україна та Росія заключили «Великий договір», ми вирішили (хай з великими муками — та все ж вирішили!) проблему Чорноморського флоту, ми співробітничаємо у космосі, авіабудівельній промисловості, електроенергетиці, у всіх видах транзиту, Росія — наш основний торговий партнер.
Наші політики і журналісти, як українські, так і російські, окрім наймолодших, формувались в умовах, коли важливі рішення не обговорювались громадою, суспільством — рішення приймали десь нагорі та «спускали» вниз готовими, для виконання. У ті часи будь-яка заява в пресі чи в ефірі, від кого б вона не походила, висловлювала офіційну точку зору. Здається, час вже про це забути. Втім, ні. Ані в Україні, ані в Росії поки що так і не навчились бачити відміну між позицією сусідньої держави та заявами, нехай навіть найгучнішими і ніби-то авторитетними, що цю позицію аж ніяк не відбивають. Саме це й спричиняє непорозуміння, переборщування в пресі та суспільній свідомості.