Україна ж, зберігаючи православ’я, виявилась куди більш гнучкою та толерантною. Західний культурний вплив відчували не тільки пани та магнати українського походження. Про них, мабуть, можна сказати, що вбирали його аж надто запопадливо — тому що, як правило, повністю полонізувалися у другому-третьому поколінні. Середні ж верстви і навіть простий народ, аніскільки не полонізуючись, змогли взяти від польської культури (і через польське посередництво — у країн, розташованих далі на захід) багато цінного. Але головне, в Україні була відтворена традиційно європейська система освіти, заснована на володінні латиною та ознайомленні з працями римських істориків та філософів. Латина була універсальною мовою європейського культурного товариства, і володіння нею давало освіченим українцям ключ до досягнень науки та культури того часу.
Водночас Україна зберігала живі зв’язки з грецьким культурним світом, а час від часу ще й з турецьким. Зовнішній світ України не обмежувався найближчими сусідами. У цей світ входили (нарівні з Варшавою та Москвою) Єрусалим, Париж, Відень, Прага, Рим. Саме українські богослови «виправили» православні релігійні книжки, звіряючи їх із першоджерелами. Згідно вказівок Вселенських соборів та розпоряджень патріархів були «відредаговані» й церковні обряди.
Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.
Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».
Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.
Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.
Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.
До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.