Фінансова криза 1997 — 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії — але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.
Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?
Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.
Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.
Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.
Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому — аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.
Так, на жаль, завжди бувало у народів та країн, які переставали відчувати, а то й просто не бажали бачити виклики, що їм кидали. Виклик, між тим, давно кинутий. Помиляються ті, хто вважає, що це сталося лише 11 вересня 2001 року. Неначе вогняні слова, що засяяли на стіні у розпалі біблейського валтасарова пира, терористичний напад на США — лише найбільш зриме у низці нагадувань про цей виклик. Я від щирого серця сподіваюсь, що настільки страшне нагадування не буде у черговий раз забуте людством, заступлене Олімпійськими іграми, розлученнями кінозірок та хіт-парадами...