Ніхто не проти того, щоб економіка держав другого рівня інтегрувалася у структури міжнародного розподілу праці та зовнішніх ринків, як того прагне Міжнародний валютний фонд (МВФ). Того ж прагнуть і самі країни, які вдаються до займів Фонду Але постає питання: ким саме у цій інтеграції їх хочуть бачити? Що конкретно може принести така інтеграція Україні? Ми спробували переконати себе, що мова йде про нашу інтеграцію як повноправного партнера. Втім, через малу конкурентоспроможність національної економіки така рівність фактично виключена. Досить гіпотетична вона також і у найближчому майбутньому. Простір можливостей високотехнологічного розвитку, який має Україна, звужується, час працює проти нас. Звужується також і сфера використання наших висококваліфікованих кадрів.
Україна шукає найбільш прийнятні для себе алгоритми продовження співробітництва з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин побудована таким чином, що без санкції МВФ у нас не буде доступу практично на всі ринки позичкового капіталу. В такому ж стані й інші держави — наприклад, Росія. Нас не влаштовує відкритість економік тільки в один бік. Сильні вимагають від слабих все більшої відкритості, а самі відгороджуються від них найрізноманітнішими бар’єрами. Зниження торгово-митних бар’єрів на ринках високорозвинених держав хоча б наполовину принесло б країнам другого рівня від 110 до 140 млрд доларів щорічно, а це значно перевищує розмір кредитів МВФ цим країнам.
З перших кроків у напрямку ринку у нас виходили з формули: спочатку реформи, а вже потім вирішення соціальних завдань. Це треба було розуміти так: реформи за рахунок соціальних завдань. У ряді випадків були демонтовані навіть ті соціальні досягнення, які свого часу були запозичені у СРСР західними країнами. Наша практика першої половини 90-х виявилася повною протилежністю тим реформам, які здійснювались, наприклад, канцлером Ерхардом у Німеччині 60-х років, а також в інших країнах післявоєнної Європи. Розрив прибутків в Україні наблизився до того, який спостерігався у країнах Західної Європи у останній третині XIX століття, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. Інакше кажучи, в Україні відтворювався переддень більшовизму. Сьогодні ми на кілька кроків відійшли від краю, але контрасти у матеріальному стані різних шарів населення продовжують перевищувати поріг соціальної стабільності.
Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі прибутки 10% найбільш багатих родин перевищують прибутки 10% найбільш бідних у 4,5 — 5,5 разів, то у нас між відповідними групами спостерігається десятиразовий розрив. Насправді він ще більший, тому що значна частина прибутків багатих приховується у тіні. Бідних, на жаль, — теж!..
Зрівнялівка — це параліч суспільства. Як відомо ще з шкільної фізики, струм виникає лише при наявності різниці потенціалів. Розрив добробуту у розумних межах стимулює трудові та підприємницькі зусилля. Але розрив у доходах, у рівні життя не повинен бути безнадійним. Поляризація, до якої ми прийшли, не тільки погано стимулює розвиток, але й суперечить демократичним принципам. За таких умов важко розраховувати на випереджуюче зростання купівельноспроможного попиту та вартості робочої сили, на підтримку мотивацій до чесної та продуктивної праці.
Ці мотивації, на щастя, все ж збереглися й допомогли нам подолати найважчі часи. Запас міцності у нашому суспільстві виявився більшим, ніж очікували друзі України та сподівалися її недруги. Те, що на стику 1993 та 1994 років не сталося розриву більшості економічних ланцюжків та повної зупинки нашої економіки, я саме й вважаю доказом наявності у нас цього запасу міцності. Будь-яка криза — це перелом хвороби до одужання. Тільки у людей криза триває години, а у країн — роки. Але й вони минають. Від криз нації поновлюються, підвищується їхня здатність чинити опір та гнучкість. Кажуть, що китайці не розрізнюють поняття «криза» та «шанс», позначаючи їх одним ієрогліфом.
Я не без полегшення закінчую цю главку із сумним переліком наших прорахунків та невдач. Не таке вже це радісне заняття — пригадувати про найтяжче. Моїм російським читачам напевне часом здавалося, що мова йде не про Україну, а про Росію. Дійсно, про обидві наші країни у 90-і роки можна сказати: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Помилок, схожих як дві краплини води.
Але в одній галузі, енергетичній, долі у нас були різні. Вони просто не могли не бути різними.