І нарешті розрахунки Віденського інституту та Всесвітнього Банку примушують по-новому подивитись на убозтво нашого бюджету (та бюджетників). Ці розрахунки посилюють впевненість, що нові власники присвоюють багатства у ще більш нерозумній пропорції, ніж ми вважали. Змінити такий стан справ може тільки сильна держава.
І Україна, і Росія (наші країни мало чим відрізняються у цьому) однаково винні, що справи склалися саме так. Піонери наших реформ переоцінили «невидиму руку ринку», яка, мовляв, все розставить по місцях якнайкраще. І в Україні, і в Росії держава більш чи менш виконала головний заповіт молодого капіталізму «не заважай!». Цей заповіт, цілком слушний у країні купців, фабрикантів, заводчиків, банкірів, артілей та «товариств по вірі» зразка 1911 року, був передчасним у пострадянській атмосфері 1991 року. І в Україні, і у Росії держава дозволила «все, що не заборонено», відмовилась від монополії на більшість засобів виробництва, внутрішню і зовнішню торгівлю, більшість видів власності та діяльності. Розрахунок був, та й залишається, правильним: у приватних руках все обов’язково запрацює ефективніше і почне, через податкові канали, наповнювати казну більш щедрим потоком, ніж при соціалізмі. Так воно й буде, але не при слабій державі.
Зворотнього шляху ані Україні, ані Росії немає, Боже урятуй нас від цього. Знову віднімати та перерозподіляти Україна (у всякому разі) не буде. Ми подолали надзвичайної складності перевал, треба йти вперед, посилюючи державу. У радянський час, за умов державної монополії на все та вся, країна жила за схемою: «Багата держава — бідне населення», точніше: «спершу потреби держави, а вже потім — населення». У першій половині 90-х склалась і дуже міцно закріпилась інша схема: насамперед багатшає населення (не всі, на жаль, а лише ті, у кого виходить), а вже потім, як може — держава. Тому, повторюю, знов і знов: державу необхідно посилювати.
Ані віденські економісти, ані експерти Всесвітнього Банку не мали можливості хоч як-небудь вірогідно оцінити обсяги тіньової економіки України. Розбіжність поглядів наших спеціалістів (40%, 70% і так далі) теж говорить про те, що якісь чіткі уявлення про неї відсутні. Люди нетямущі гадають, що тіньова економіка — це щось на зразок підпільних цехів радянських часів. Але у тому-то й горе, що «тіньовою» може бути і продукція великого підприємства, яка має вивіску та прохідну. Те, що вироблене, але приховане від обліку та податків, не потрапляє і до статистики. Особливо гидко, коли це діється на підприємствах держвласності. Низька собівартість неврахованої продукції забезпечується тим, що, окрім укриття від податків, на неї у цьому випадку не припадають також амортізаційні відрахування та орендні виплати, а часом ще й вартість електроенергії і навіть сировини. Це шахрайство у чистому вигляді.
Ми не знаємо ані обсягу «лівого» будівництва в Україні, ані масштабів «лівих» перевезень, ані розмаху «лівого» гірського видобутку, ані прибутків «лівої» фармацевтики або «лівої» поліграфії. Податковики, зрозуміло, виявляють таких виробників, тіньовий сектор економіки буде неухильно стискатися, але від держави потрібні будуть іще титанічні зусилля, щоб примусити вийти з тіні всіх. Примусити — або спонукати з допомогою розумної політики. Тіньова економіка не виробляє продукції, яка не користується попитом, а таким чином, завідома відтягнула на себе чимало талановитих підприємців. Будь хто з них волів би стати нормальним та шанованим головою фірми, а не прокидатися вночі у холодному поту.
Ті, хто виробляє підпільну горілку, з тіні, ясна річ, не вийдуть, вони просто закриють своє виробництво. Не вийдуть з тіні також «обналичиватели» (ті, хто займається переведенням грошей у готівку), та й інші продавці кримінальних послуг. Їх усіх з часом придавлять-таки наші правоохоронні органи. Я впевнений, що «детінізація» (як хтось висловився) нашої економіки повинна стати одним з основних завдань української держави. Додатковим призом стане для нас приріст економічних показників: адже вийдуть назовні тони, кубометри та гекалітри, що нині вислизають із статистики.