Згідно із статистикою, у Росії, як і у нас, жахливі спади та провали у цілих галузях — по металоріжучих верстатах, літаках, телевізорах і таке інше, що не візьми, — а витрати електроенергії знизились усього на 19%. Як це зрозуміти? Та навіть якщо б не було ніякого падіння, за рахунок однієї лише економії, і сьогодні повинно було витрачатися менше на ті ж таки 19%! Ну, нехай на 15. Чи такий великий спад, та чи є він взагалі? Чи, може, значна частина виробництва просто перетікла у підпільні галузі?
Пам’ятаю, як «АвтоВАЗ» звинуватили у випуску 200 тисяч «лівих» автомобілів. Я зараз не про те, справедливим було це звинувачення, чи ні. Значно цікавіше те, що ніхто не здивувався. Спільний відгук був такий: «А що? Цілком можливо». І це дуже показово. Я припускаю, що ті величезні гроші, які притікають у Росію (і так само легко витікають з неї) за рахунок продажу енергоносіїв, створили там не схоже на наше ділове середовище. Середовище, у якому тіньові проекти можуть набути розмаху, неймовірного в умовах України.
Це надзвичайно підвищує для Росії небезпеку олігархічного переродження, але водночас підвищує для російського виробництва приз за виведення цього велетенського масиву з тіні.
Порівняно великий розрив між нами та Росією по душовому ВВП пояснюється наявністю у нашої сусідки тієї самої великої ресурсної ощадної книжки, про яку я вже говорив вище. Росія ще багато десятиріч може добувати з неї величезні суми. Їй до снаги витрати, які далеко не завжди можемо дозволити собі ми. У неї навіть є можливість створювати дуже значні, за будь-якими мірками, валютні запаси. Втім, треба пам’ятати, що Росія — країна, яка потребує великих витрат сама по собі. Витрати на утримання такої велетенської території мимоволі надто великі. Якщо перерахувати на душу населення, у Росії набагато дорожче обходиться підтримка та розвиток усіх видів інфраструктури, значно вище витрати на опалення та обігрівання, вища собівартість сільськогосподарської продукції. У Росії, порівняно з Україною, набагато більша середня відстань, на яку перевозиться одиниця вантажу. При правильній постановці справи все це не заважає, як свідчить досвід Канади, налагодити високоприбуткове та конкурентоспроможне господарство, але у Росії це станеться ще не скоро. У нинішній час всі перелічені фактори працюють у ній як знижуючий коефіцієнт, а тому реальний розрив між Україною та Росією далеко не такий великий, як це може здатися. Але він все ж є і сумніву не підлягає.
А ось наш відрив від Польщі (у два з половиною рази, згідно даних Віденського інституту) та від Болгарії (у півтора) — це вже ближче до відставання у більш чистому вигляді.
Хоча Україна і перевищує Польщу за площею та числом жителів, дві країни все ж цілком можливо співставити і вони навіть симетричні одна одній, тільки Україна звернена на південь, до Чорного та Азовського морів, а Польща — на північ, до Балтійського. Близькі вони і за щільністю населення, так що «витрати на підтримання території», які припадають на кожного (не знаю, чи є у економістів такий термін), повинні бути у наших країнах майже однаковими. Чого у нас не було на старті, на відміну від Польщі (а також і від Болгарії, і від Росії), так це вже готової державності. Виявляється, це зовсім не дрібниця. Гадаю, що відсутність повноцінної держави відняла у нас як мінімум три, а то й чотири роки. Але треба бачити й інше. Всі ці роки Польща одержувала дуже великі інвестіційні ін’єкції с Заходу, були списані майже всі її борги, ми ж забезпечували зростання (особливо в останні роки) тільки за рахунок власних ресурсів. Не випадково зовнішній борг Польщі відносно ВВП більш, ніж вдвічі вищий українського.
Не сприяла нашим реформам і відсутність довіри до ринкових інститутів. Соціологи стверджують, що приватним підприємствам довіряють все ще ненабагато більше 10% населення України. До середини 90-х років перше враження про ринок у нас (як, до речі, і в Росії) формували всілякі «трасти» та піраміди, які гучно лопались, залишаючи обдуреними тисячі телепнів. Внаслідок голосних скандалів негативне ставлення до ринку у нас випередило появу справжнього ринку. Розміри нещастя, яке сталося, важко переоцінити, адже становлення ринкових відносин — це новий шлях, який Україна обрала для себе назавжди, цей шлях не повинен був підлягати сумніву буквально з самого старту. Змінювати невдале та помилкове враження від ринку доведеться довго, це важке завдання.
Навіть якщо абстрагуватися від припущених помилок, перехід до ринку взагалі виявився для нас куди більш складним, аніж для інших країн Центральної та Східної Європи. Найчастіше говорять, що справа тут у нашому більш довгому перебуванні в умовах тоталітарного режиму. Це, звичайно, правильно. Але є причина важливіша. Країнам колишнього соцтабору комуністичний лад був нав’язаний зовні, його туди принесла Червона Армія, і населення цих країн не могло не пам’ятати про це. До нав’язаного зовні призвичаюються погано, навіть якщо воно найпрекрасніше у світі. Звільнення від нав’язаного — завжди найвизначніша подія, радісне потрясіння. Його анестизуюча дія така, що випробування та труднощі першого періоду майже невідчутні. Впевненість, що можна повернутися у таку собі довоєнну Золоту Добу (чи була вона й насправді золотою, абсолютно байдуже) давала могутню психологічну установку на зміни, народжувала довіру до реформ та реформаторів. Реформи уособлювали незалежність, реформи були перепусткою у Золоту Добу і водночас у Європу.