В Україні все йшло не зовсім так. Україна прагнула незалежності, але міф про Золоту Добу достатку та щастя, у яку можна повернутися, у нас був відсутній. Щось віддалено схоже було у семи наших західних областях, але це неповні 19% населення України. Розмірковуючи логічно, можна сказати: якби в Україні панувало сприйняття радянського ладу як нав’язаного зовні, старт наших реформ виявився б куди більш успішним. Панував би настрій: стиснути зуби та перетерпіти, заради незалежності будемо їсти лободу, давайте нам всі реформи одразу і якнайшвидше. У нас же у 1990 році багато хто, палко прагнучи незалежності, несвідомо уявляв собі щось на зразок незалежної УРСР. Просто відокремимося та й будемо жити. При тому жити одразу краще, аж надто багато дармоїдів ми зараз годуємо.
Ситуація у Росії в чомусь збігалася з нашою, а у чомусь — ні. 99% росіян не думали ні про яку незалежність, тому що їм і у страшному сні не могло наснитися, ніби-то Росія від когось залежить.
Акт про суверенітет Росії, прийнятий Верховною Радою РРФСР 12 червня 1990 року, був для більшості росіян якимсь чудернацтвом або ще одним ходом у хитрій політичній грі, зміст якої зрозумілий поки що лише самим гравцям.
Україну (до Кам’янець-Подільська та Шепетівки) і Росію об’єднувало тоді відчуття, що радянський лад, якби і був нав’язаний, то своїми ж. Більшість російського народу, як і більшість українського народу, звикли вважати цей лад, яким би він не виявився поганим, власним винаходом — що, швидше за все, близьке до істини. Соціологічні опитування показують, що ставлення до комуністичного спадку у наших країнах, якщо усереднити, збігається. Не випадкова і постійна близькість процентів, які отримують комуністи на виборах в Україні та Росії.
Розділ сьомий. Про ставлення один до одного
Жарти
Кілька років тому київське видавництво «Наукова думка» випустило в світ щоденники Володимира Івановича Вернадського за період між жовтнем 1917 та січнем 1920, вирішальний та фатальний для долі України час. Чомусь я взяв цей коричневий томик з купки книжок, і, як це буває досить часто, він одразу відкрився на важливому місці.
Запис від 24 (11) листопада 1919 року, який хочу процитувати, Вернадський зробив у Ростові-на-Дону під враженням від розмови зі своїм знайомим, Юренєвим, «про українське питання». Мені цей запис дещо відкрив.
Після того, як 31 серпня 1919 року у Київ увійшли частини білої армії генерала Денікіна, денікінське «Особое Совещание» припинило фінансування молодої Української Академії наук. Більшовики, які протягом семи місяців займали Київ, зглянулись на Академію. Вони навіть реквізували для УАН пансіон графині Левашової по вулиці Володимирській, хоча спочатку і дивилися на академію як на гетьманську витівку, оскільки заснував її у листопаді 1918 року гетьман Скоропадський. Для Вернадського, її першого президента, який так багато зробив для створення УАН, припинення фінансування було трагедією. Він та академік Степан Прокопович Тимошенко (згодом — член багатьох академій світу, один з найвидатніших спеціалістів XX століття в галузі механіки, змушений віддати свій талант Америці) робили все можливе для врятування свого дітища. Вернадський приїхав до Ростова, домігся зустрічі з Денікіним та врятував Академію. Згадана розмова відбулася невдовзі перед тим. Запис Вернадського я наводжу скорочено.
«С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. Во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им понять ее основы. Равенство двух течений им почти органически неприемлемо. Мне говорили о неправильном толковании приказа. Люди, по существу, желая дать minimum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки вне пределов их досягаемости. Юренев повторяет басни — все украинское движение на деньги немцев и австрийцев! Совершенно так же, как ограниченный князь Касаткин-Ростовский когда-то доказывал в комиссии о смертной казни Государственного Совета, что вся революция в России создана еврейско-масонской организацией!»