Якби можна було замкнути наших біляполітичних маргиналів на російських! Вели б собі несамовите листування, їм було б весело разом.
Коли російські ЗМІ б’ють у дзвони з приводу ніби-то заборони російської мови в Україні, можна не вагатися: хтось із наших «професійних українців» знов бовкнув щось нетактовне, а російські ЗМІ, які не так вже часто знаходять для України добре слівце, знову видали цю нетактовність за позицію української держави.
У свій час на мене справили велике враження слова американського президента Джорджа Буша-старшого з його виступу 1 серпня 1991 року у Києві перед Верховною Радою (тоді ще УРСР) про те, що Америка не буде «допомагати тим, хто схильний вітати самогубний націоналізм, який базується на етнічній ненависті». Мені також дуже сподобалися слова президента ФРН Йоханеса Рау про патріотизм та націоналізм. Мій німецький колега сказав у своїй інавгураційній промові у 1999 році, що різниця між патріотом та націоналістом в тому, що патріот любить свою країну, націоналісту ж потрібно ще ненавидіти інші країни та народи.
Авторитет та високий статус авторів цих висловлювань спонукають мене до деяких пояснень. Досить часто ті, кого у нас називають націоналістами, за всіма ліберальними мірками — саме патріоти. Проте, оскільки вони самі себе часто-густо називають націоналістами, то кінця непорозумінням та ярликам не передбачається. Зайве говорити, що обидва президенти мали на увазі войовничих націоналістів, які підносять свою націю лише у такий спосіб: намагаючись принизити інші. Для таких націоналістів є спеціальна назва — шовіністи, але у антипатріотичному таборі полюбляють робити вигляд, що націоналіст та шовініст — одне й те ж саме. Загалом, не дарма хтось із мудрих говорив: визначайте значення слів, і ви врятуєте світ від половини його ускладнень.
За 90-ті роки ми всі бачили та чули стільки українофобів, русофобів, юдофобів, що — неприпустима річ! — майже звикли до них. Таким людям завжди важко приховати недоброзичливість до сусіда, таємну радість з приводу того, що у нього «корова здохла». Дуже характерна і розпалена готовність до підступності сусіда, прагнення тлумачити будь-який його крок найнесприятливіше.
Є старе прислів’я: «не шукай друга-потатчика, шукай суперечника»). Втім, все-таки друга. На жаль, із розумінням теж проблеми. Треба дивитись правді в очі: Росія погано знає Україну.
Те, що звичайний росіянин з великим зусиллям усвідомлює історичні біди та болі народів Російської імперії та СРСР, можна пояснити — людині взагалі досить важко прикласти до себе чужі обставини. Але я зараз не про звичайних людей. Прийняття державних рішень, що стосуються іншої країни, вимагає певного рівня знань про цю країну. Іноді закрадається питання: чи не потрапляє типове для багатьох у Росії незнання України, уявлення про неї на рівні анекдотів про сало на державний рівень, на рівень політичних рішень?
Україні, мабуть, можна дорікати у незнанні дечого, але у незнанні Росії нас не запідозриш.
Обсяг накопиченої недоброзичливості — проблема всього пострадянського простору. Пам’ятаю, кілька років тому один литовський експерт змалював настрої деяких політиків своєї країни так: «У многих из них есть вполне определенное представление о границах Европы. Они имеют в виду восточную границу Прибалтики и считают, что дезинтеграция России была бы наилучшим виходом, поскольку оправдывала бы изоляцию России от Европы». Дві втіхи в одному флаконі: дезінтеграція та ізоляція. У мене подібні мрії викликають жаль до мрійників. Дуже схожими мареннями, тільки стосовно до нас, тішать себе і деякі наші російські «доброзичливці», які пишуть статті про неминучі потрясіння, що чекають Україну.
Як бути з усім цим? У демократичних держав немає важелів проти своїх «відморожених», поки ті не порушили закон, але підкресленою дружелюбністю до сусідів керівники цих держав можуть і повинні подавати приклад своїм громадянам. Це, нехай і не в одну мить, але за вельми нетривалий час (зважаючи на Польщу) передається також і громадській думці, і засобам масової інформації.