Борис Миколайович Єльцин зробив кілька заяв у цьому дусі («Проснулся утром, подумай, — что ты можешь сделать для Украины?»), і навіть якось визнав, що Росія провадила «не самую правильную политику» за ставленням до України, але, як людина імпульсивна, був на своєму посту не завжди послідовним. До того ж його вплив на громадську думку Росії був останнім часом зовсім невеликим.
Психологи переконують, що мешканцям країн, розташованих між Росією та Західною Європою, притаманна особлива психологічна риса — так званий «екзистенційний страх» перед реальною або уявною погрозою загибелі своєї нації. Загибель може наступити внаслідок позбавлення її державної самостійності, асимиляції, депортації або геноциду. Угорський історик Іштван Бібо пише, що дана психологічна риса впливала та впливає на долю та політику східноєвропейських держав. Їхній «екзистенційний страх» історично пов’язаний з Туреччиною, Кримським ханством, у українців, білорусів та литовців такий самий страх — страх за своє існування як нації, пов’язаний з Польщею. Пізніше його породжували Австрія, Німеччина, Російська імперія та СРСР. Німеччину перестали сприймати як загрозу після Другої світової війни.
Це ставлення, виховане тисячоліттями бідування, слідом за крахом Німеччини зосередилося на СРСР, а після 1991 року, на подив нової Росії, виявилось перенесеним на неї. Таке сприйняття Росії викликає у неї роздратування, образу і навіть гірше — Росія не розуміє ані нашого, ані іще чийогось «екзистенційного страху», адже перед росіянами ніколи не майоріла погроза виявитись етнічною жертвою, бути перетвореними у неросіян. Якщо росіяни і відчували себе жертвами утисків, то в межах своєї держави і більш за все — з боку самої держави, і не через етнічні причини. Західноєвропейцям даний феномен так само психологічно далекий і тому малозрозумілий. Виходить, його взагалі важко пояснити за межами свого кола.
Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.
Свербіж боротьби
Якщо говорити про українців, то ми, як народ великодушний, здатні на дивовижну зміну сприйняття буквально за одне-два покоління. На це звернув увагу історик Микола Костомаров. Вивчаючи двадцятилітнє правління гетьмана Івана Мазепи, листи та документи тих часів, те, як відзивалися мандрівники і про що писали у своїх звітах чиновники, він прийшов до такого висновку: «Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с “москалями”, напротив, ми на каждом шагу натыкаемся на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями...» При тому Гетьманщина залишилась у складі Росії. Чому? Костомаров пояснює: «Народ остался верен царю [после перехода Мазепы на сторону Карла XII] не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело ему было под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее. Под русскою властью, по крайней мере, оставалось для него всегда духовное утешение — вера его отцов, которую никак уже не могли попирать “москали”, как бы ни относились они ко всем остальным народным правам». Тобто Костомаров констатує для періоду на межі XVII и XVIII століть, м’яко кажучи, не дуже добре ставлення простих людей Лівобережної України до Росії на основі досвіду перших десятиліть після Переяславської ради. Росія в той час для українців просто менше лихо, та й тільки.
Та ось Руїна, Полтава й інші потрясіння залишились позаду, два народи почали притиратися один до одного. Що ж підкреслює Костомаров? «Переберете все песни южнорусского народа [українців], все его предания, пословицы — нет тени недовольства слиянием с Московиею, нет зародыша стремления к отложению; несколько пословиц, изображающих невыгодный взгляд на москаля, относятся к значенню этого слова в смысле солдата и могут только служить доказательством тягости военного постоя для народа, но никак не вражды к великорусскому народу».