Якщо хтось не знає, Володимир Іванович Даль наводить прислів’я: «С москалем дружись, а за кол держись», «Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль», «От москаля хоть полы отрежь, а уйди!».
Згідно Костомарова, прислів’я були про солдатів, що ставали на постій в українських місцевостях. З одного боку, «москаль» (солдат) не випадково став синонімом всього російського, а з іншого, як то кажуть, «стерпелось — слюбилось». Для зміни сприйняття вистачило одного-двох поколінь після Полтавської битви.
Стереотип поведінки будь-якого народу, а тим більше його цінності та устремління з віками змінюються, проте деякі риси характеру — такі, як відхідливість чи то навпаки, злопам’ятність, суворість або м’якість, як запевняють психологи, залишаються більш чи менш незмінними протягом багатьох століть. Гадаю, щодо цього сьогоднішні українці залишились майже такими, якими вони були у часи гетьмана Апостола та гетьмана Разумовського. Це означає, що вільній Росії гарантована повна дружелюбність з боку вільної України. Сподіваюсь, вона буде взаємною.
Але ми живемо у столітті сучасних комунікацій і повинні зважати на це. Сьогодні масова свідомість куди більш вразлива, ніж була при гетьманах та царях. Подобається нам це чи ні, вона стає все більш керованою. Всі ми бачили приклади того, як цілеспрямована та майстерно проведена кампанія переламувала настрої мільйонів. А до того ще й зовсім непомітно, щоб пропорційно зростало почуття відповідальності ЗМІ — як наших, так і російських.
Зі свободою преси пройшла вже чимала частина нашого життя. Цензура у СРСР була скасована, якщо мене не підводить пам’ять, весною або влітку 1988 року, але й приблизно півтора роки перед тим вона була досить м’якою. Загалом, як не рахуй, а вільній пресі уже чимало років. Ті, хто півтора десятиліття тому вперше прилучився до газет та телевізійних новин, сьогодні не просто виросли, але уже й самі стали батьками та матерями. Все їхнє свідоме життя пройшло в атмосфері, не скутій цензурою слова.
Наскільки я розумію, на початку журналістів подекуди брав страх. Тим більше, що постійно ходили чутки, що «цю лавочку» буквально днями причинять. І не так причинять, як пристукнуть. Проте журналісти одразу ж включилися у боротьбу. Спершу стали на захист пам’ятників культури. По-моєму, перший об’єкт, який відстояла громадськість Києва, був Голосіївський ліс. Здається, це було наприкінці 1987 року. Потім з’явилися сміливі статті на тему Чорнобиля. А коли цензура остаточно наказала довго жити, настала черга нашої замовчаної історії та духовного спадку.
Спочатку московські газети та журнали були більш живими та цікавими, але швидко розкрутилися свої. Ми стали дізнаватися про національне відродження 20-х років і про «розстріляне відродження» 30-х, про Голодомор, про війну більшовиків проти церкви, дізнавались про невідомі факти нашої трирічної незалежності у 1917 — 1920 роках. Крізь «білі плями» українського минулого стали проступати вражаючі обличчя та події. Мені здається, мільйони наших людей пережили тоді почуття «відкриття батьківщини».
Досить довго я оцінював роль преси беззастережно високо. Один з перших ударів по моїх надто високих оцінках завдала газета «Московские новости». Восени 1991 року (точної дати пам’ять не утримала) вона оголосила, що у московському Білому домі обговорюється можливість майбутньої ядерної війни проти України. Нині, за давністю, уже не відновити, звідки взялась ця «утка», але сам факт, що таке можна холоднокровно надрукувати, вразив мене у саме серце. Я раптом усвідомив, що для деяких журналістів не існує взагалі ніяких табу та гальм, вони не здатні сказати собі: така тема просто не могла обговорюватись у московському Білому домі. А ще я раптом зрозумів, що якби зустрівся з тим, хто поставив цей матеріал у номер, то не зумів би нічого йому довести: у нас немає в запасі доказів того, що вище холодної логіки, зрозуміло окрім слів.
Про журналістську безвідповідальність можна говорити довго, але є ризик піти надто далеко від теми українсько-російського взаємного сприйняття. Щоправда, одне пов’язане з іншим: тому, що після 10 років, які минули з часів нашого «державного розлучення», це сприйняття (і очевидне, і приховане) стало саме таким, а не іншим, ми багато в чому маємо дякувати пресі та ефіру. Не буду стверджувати, що російські журналісти навмисне ліпили негативний образ нашої країни. Це було б політичне звинувачення, а у мене немає таких даних. Втім, складається повне враження, що головні російські ЗМІ протягом 90-х років згадували Україну лише з якоїсь неприємної нагоди. Невже це все, що тільки й цікавило їхню аудиторію? До цієї аудиторії входять, хочу нагадати, більш як 20 мільйонів людей, у яких є родичі в Україні, не менше п’яти мільйонів українців, що постійно живуть у Росії (щоправда, друга група у більшості своїй входить до першої), мільйони та мільйони людей, що мають в Україні друзів та знайомих, і не менше тих, хто просто цікавиться нашою країною. Всі вони бачили на своїх екранах (я зараз про телебачення) Україну може й частіше, ніж мешканці, скажімо, Португалії або ж Японії, але типологічно з тих самих приводів, що й ті — повінь, вибух на шахті, якийсь політичний скандал, серійний вбивця. Те, що набір «інформаційних приводів», який визнають достатнім у країнах, де ледве знають про наше існування, може визнаватися таким же самим в Росії, вище за моє розуміння.