У тодішньої одноголосності було багато причин. Серед них називають навіть таку: у 1991 році існувало чимало членів КПУ, які відверто побоювалися Росії Єльцина, яка навально йшла антикомуністичним шляхом, і сподівалися завдяки виходу із СРСР зберегти в Україні якийсь «комуністичний заповідник». Напевно, було і таке. Безсумнівно, посідав своє місце кон’юнктурний страх опинитися в меншості і тим поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. Але я не згоден з тими, хто стверджує, начебто такими були мотиви більшості. За таким твердженням — спроба принизити і знецінити одну з найважливіших подій нашої історії. Головна причина депутатської єдності була в ясно усвідомленому всіма образі вільної України, до якої уперше стало — от, простягти руку. Цей образ нікого не міг залишити байдужим. Усі ми в цьому залі були діти України.
На мене тоді справила велике враження промова академіка Махновського, який представляв опозиційний блок «Народна рада». Готовий допустити, що якби не ті емоційні докори в нерішучості, які він висловлював на адресу комуністів і особисто Кравчука, число тих, хто утримався, могло виявитися істотно більшим. Уявляю, яка б це була ганьба для нас, якби Акт про незалежність України не добрав одного чи двох голосів до конституційної більшості. Я подумав у той момент, що цей фізик, який вміє так переконувати аудиторію, безумовно заслуговує на посаду президента України. У 1945 році він був солдатом-підривником, а двадцятьма роками пізніше став доктором фізико-математичних наук. Я дуже поважаю таких людей. На перших в Україні президентських виборах я був довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського, кандидата в президенти України.
Ці вибори пройшли 1 грудня, одночасно з референдумом, на якому кожен житель України міг виявити своє ставлення до Акту про незалежність. Чому недостатнім було прийняття цього Акту Верховною Радою? Верховна Рада — це чудово, але Верховна Рада — ще не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, єдине джерело влади. Якби наша незалежність і далі базувалася тільки на рішенні «номенклатурної» (в основному) Верховної Ради, обраної в умовах СРСР початку 1990 року, її законність залишалася б уразливою. Потім нам би роки і десятиліття повторювали, що це була імпровізація, породжена розгубленістю, що ми не відбивали волі українського народу, і наша незалежність, таким чином, не прояв історичної необхідності, а випадковість.
Після того, як 90,32% учасників референдуму — 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа[126] підтвердили Акт про незалежність, такі розмови стали неможливими навіть теоретично. «Момент істини», що наступив у серпні 1991 року, відкрив очі мільйонам і з небувалою силою, як ніколи в історії, згуртував народ України.
Що до президентських виборів, на них, як відомо, переміг Л. М. Кравчук, який одержав 61,59% голосів. Чорновіл одержав 23,27%, Лук’яненко 4,49%, Гриньов4,17%, Юхновський 1,74%, Табурянський 0,57%. Третього грудня 1991 року, відразу ж після оголошення підсумків референдуму, Росія заявила «про визнання незалежності України відповідно до демократичного волевиявлення її народу» і висловила надію на якнайшвидше встановлення дипломатичних відносин. Правда, Канада, Польща й Угорщина випередили Росію у визнанні України, але оскільки мова йшла буквально про години, ми не були в образі. До проведення референдуму формально вже начебто незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня нас визнали 68 країн.
Строго кажучи, і день нашої незалежності правильніше б святкувати не 24 серпня, а 1 грудня. Це питання обговорювалося. Під час дискусії пропонувалася й інша точка відрахунку: 22 січня 1918 року — день проголошення незалежності Української Народної Республіки, — і в цьому була певна логіка. Цей день подвійно символічний, тому що рік по тому, день у день, було проголошене об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ця дата нагадувала б нам, що не Сталін з’єднав нас в одну державу (та ще, як натякають деякі, штучно), що українці одного разу, хай і ненадовго, але зробили це своєю волею і своїм героїчним зусиллям. Цей день, день Злуки, з не меншою підставою можна було б назвати Днем незалежності України.
Я, пам’ятаю, був за те, щоб День незалежності святкувався в той день, коли це рішення прийняв народ, а не тоді, коли його прийняли 346 людей. Але хтось з депутатів сказав: «Позаяк є вибір, давайте оберемо літо. Святкувати влітку куди приємніше, ніж у грудні чи січні. Сніг, дощ або сильний мороз не налаштовують на святковий лад». У цьому аргументі теж був свій резон, і він зрештою переважив.
Те, що на президентських виборах за Юхновського проголосувало трохи більше півмільйона людей, мене не здивувало. Я майже відразу побачив, що шансів на перемогу в нього нема, але підтримував його з принципових причин, як лідера демократичної парламентської опозиції. Нагадую про це зараз тому, що стомився читати про себе, начебто я завжди належав виключно до «червоних директорів». У 1992 — 1993 роках, коли я очолював уряд, Ігор Рафаїлович був першим віце-прем’єром.
Зараз, озираючись назад, я розумію: напевно, все-таки добре, що в грудні 1991 року на чолі України стояв Кравчук. Усього через тиждень після свого обрання він зробив те, що, боюся, навряд чи вдалося б не досвідченому в політиці Юхновському. Учорашні партійні функціонери, як відомо, куди легше розуміють один одного. Кравчук привіз нам з Біловезької пущі, якщо вдуматися, відпускну грамоту від Росії. Документ, підписаний ним, скасовував не тільки Союзний договір 1922 року. Він скасовував, у широкому історичному значенні цього слова, все, що колись прив’язувало Україну до Росії — усі Переяславські трактати і присяги, усі Коломацькі статті, всі акти Малоросійської колегії, усі пов’язані з Україною закони Російської імперії — ці акти хоч і давно належали минулому, але зберігали для когось символічне значення.
Юридично СРСР був ліквідований не 7 — 8 грудня в Біловезькій пущі (ще одне місце, «де сходяться слов’яни»!), а в останні дні 1991 року. Все це вже забулося і зараз може здатися якимось крутійством, але існувала проблема виходу із СРСР. Він був уже скорше мертвий, ніж живий, як держава, але при цьому залишався суб’єктом міжнародного права, юридичною, дипломатичною і геополітичною реальністю. Існували питання правонаступництва, міжнародних договорів, стратегічної ядерної зброї і так далі. Про все це все ж удалося в головних рисах домовитися, і 21 грудня керівники одинадцяти колишніх радянських республік, зустрівшись в Алма-Аті, підписали «Декларацію про утворення СНД». Одним із засновників СНД була Україна. Зокрема, у декларації говорилося: «З утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». 25 грудня Горбачов офіційно склав з себе повноваження президента СРСР і передав Єльцину знамениту «ядерну валізку» — такий же символ верховної влади, як у старовину корона і скіпетр. У цей день над Кремлем ще майорів прапор СРСР, пізно увечері він був спущений і замінений російським триколором. 26 грудня відбулося останнє засідання Ради республік Верховної ради СРСР, його учасники прийняли «Декларацію про припинення існування СРСР». Нарешті, 30 і 31 грудня в Мінську були підписані винятково важливі Тимчасові угоди про збройні сили і прикордонні війська скасованого СРСР. Росія визнала перепідпорядкування військ, що знаходяться на території кожної з республік, її керівництву. Стратегічні і ядерні сили зберегли особливий статус. Це була крапка. Серед інших документів 30 грудня 1991 року в Москві главами дев’яти держав було підписано й Угоду про спільну діяльність по дослідженню космічного простору.
Чотири місяці після 24 серпня я згадую як час свого особистого прощання з СРСР. Мені було тоді 53 роки, і всі вони були прожиті в СРСР. Природно, мої почуття до цієї країни не були простими й однозначними. Вони не могли збігатися з почуттями дисидентів, що присвятили життя боротьбі проти комуністичної влади. Але вони, звичайно, не могли бути і такими, як у маршала Ахромеєва, якому виявилося не під силу пережити саму думку про можливість розпаду СРСР. Я міг (і можу) без удаваної скромності сказати, що чимало зробив для СРСР, для зміцнення його військової — а виходить, і дипломатичної — могутності, для його перемог у космосі. У мене немає ніяких причин шкодувати щодо зробленого, хоча комуністичний експеримент у формі СРСР на моїх очах прийшов до свого природного завершення. Підсумок експерименту виявився негативним, і це був дуже важливий, всесвітнього значення висновок. Я не підпишуся під словами пана Мороза, який сказав: «Той, хто не шкодує щодо розпаду Радянського Союзу, не має серця». Я маю серце і не шкодую відносно розпаду СРСР.