Не буду намагатись конкурувати з підручниками географії та поезією — тільки цим двом жанрам вистачить снаги оспівати усі якості української землі. Я краще процитую тут Гоголя, всоте пошкодувавши, що він писав лише російською мовою. Говорячи про Україну давно минулих століть, Микола Васильович описує «места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и все это согрела умеренным дыханием юга...
Сверкает Черное море; вся чудесная неизмеримая степь от Тамана до Дуная — дикий океан цветов колышется одним налетом ветра; в беспредельной глубине неба тонут лебеди и журавли.
...Этим подтверждается правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ.
...Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, более ровна, нежели гориста. Северная ее часть перемежается лесами, содержавшими прежде в себе целые шайки медведей и диких кабанов; южная вся открыта, вся из степей, кипевших плодородием, но только изредка засевавшихся хлебом...
Прежде воды в Днепре были выше, разливался он шире и далее потоплял луга свои. Когда воды начинают опадать, тогда вид поразителен: все возвышенности выходят и кажутся бесчисленными зелеными островами среди необозримого океана воды...
Везде равнина, со всех сторон открытое место. Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждующие нации, унавожена костями, утучнена кровью» (уривки взято з двох нарисів: «Взгляд на составление Малороссии» й «О малороссийских песнях»).
З сучасної точки зору Гоголь був не дуже точним. Наші землі насправді сягали далі, на північ від 50-ї широти. Справа в тому, що для Гоголя та його сучасників поняття «Украина» та «Малороссия» не співпадали, друга була більша за першу. Про це у нас ще буде мова... «Народ, сильный жизнью и характером», «смелый, страстный» «Мощные местоположения», «смелые и поразительные местоположения» (а ще в одному місці — «пленительные и вместе дерзкие») Тільки перо Гоголя могло знайти такі водночас незвичайні і точні слова. Правда, більшість «местоположений», якими так захоплювалисз Гоголь та його сучасники, на жаль, уже не існують. Вони заховані під води «рукотворних морей» — Київського, Канівського. Кременчуць кого, Дніпродзержинського, Дніпровського, Каховського. Втім, за лишились інші «местоположения» — ними без кінця-краю можна милуватися, наприклад з Кременецьких гір або з наддніпровських круч поблизу Канєва.
Маємо й іншу втіху: «народ, поселившийся здесь», нарешті, здобув «политическое бытие своє» і нині — через півтора століття, а то й більше, з того часу, як побачили світ гоголівські «Арабески» — по при все «составил отдельное государство». Можливо, цей народ з часом відновить і свої колись славнозвісні краєвиди.
А ось які слова Гоголь знаходить для північно-східних околиц Русі XIII століття, куди «испуганные жители» Київської Русі кинулися після батиєвого розгрому. «Множество бояр и князей выехало в северную Россию. Еще прежде народонаселение начало заметно уменьшаться в этой стороне. Киев давно уже не был столицею; значительные владения были гораздо севернее. Народ... оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего».
Фахівці будуть заперечувати проти такого опису, зауваживши, що зображена, швидше, лісотундра. Але текст Гоголя — не дисертаці кандидата географічних наук. Це живе приголомшене враження уродженця Миргородського повіту Полтавської губернії з його вітря ковими загатами й греблями, вербами та тополями, що переселився під невеселі великоруські небеса. Про перше враження не дарма ка жуть, що воно найточніше. В усякому разі, воно не може бут повністю неправильним. Хоча Гоголь більш за все у світі ненавидів холод, нікому не спаде на думку підозрювати його у неприхильному погляді на Росію, яку він полюбив не менше рідної України. Але й насправді типово український і типово російський пейзажі розрізнюються як «изба» та хата.
Гоголь нарікає на відсутність у України природних кордонів, здатних стати щитом проти ворога. Про це ж замислювався Євген Гребінка. Двомовний, як багато хто з наших письменників, він є автором найвідомішого російського романса «Очи черные» і зворушливим послідовником Гоголя. «Ах, якби — журився Гребінка, — оточити Україну широкими та глибокими морями і довкола неї звести гори, тоді ми могли б бути самостійними, але тепер вона наче лоза при дорозі: її не топче хіба що той, хто не бажає».
Строго кажучи, справжню природну межу має тільки острівна держава. Переважна більшість сучасних країн обходиться без замкненого природного кордону. Україна ж, принаймні, обмежена морями на півдні, якісь відрізки її західного кордону припадають на Дунай, Дністер та Буг, інші представлені ділянками карпатських вододілів. Стосовно ж нашого північного кордону, то значна його частина пройшла по болотистому Поліссю на прип’ятському правобережжі (у слові «Прип’ять» мені так і чується корінь «перешкода», «перепона», хоча це, можливо, й не так), а роль ще однієї ділянки виконує Дніпро. Багато країн і цього не мають. З Росією у нас, що символічно, природного кордону немає ніде — якщо не враховувати Керченську протоку, на другому березі якої лежить Краснодарський край. Ймовірно, що у майбутньому (правда, я не вірю, що у близькому майбутньому) через Керченську протоку буде перекинуто міст і тоді між нашими країнами не залишиться жодної матеріальної перешкоди, лише нематеріальні.
Україна вдало єднає у собі риси країн помірного та теплого поясів. Якщо в українському Поліссі (моїх рідних місцях) ростуть журавлина (клюква) та брусниця, то в Криму і Карпатському регіоні у нас в промислових обсягах вирощують виноград та тютюн. Виноград та волоський горіх можна бачити на подвір’ях по всьому нашому півдню. У нас славнозвісні сади, Мелітополь навіть звуть черешневою столицею України; при належному порядкуванні справ ми могли б забезпечити персиками та абрикосами одразу кілька менш щасливих щодо кліматичних умов країн. Поряд з цим у нас прекрасно ростуть такі не дуже південні культури як льон та картопля.
Сьому частину нашої території, а це зовсім не мало — більше ніж площа Австрії, займають ліси, і не якісь там гнилуваті осичники. У нас є справжні дубові гаї, прекрасні ряснолисті ліси з липи, клена, бука, граба, є соснові бори. Дивовижні Карпати, яких не знав Гоголь. Про наші чорноземи чули у всьому світі.
Коротше кажучи, в Україні є все, або майже все, що потрібно, і немає нічого зайвого, і перше не важливіше за друге.
Росія у 28 разів більша, ніж Україна — це і є головна наша відмінність. Те, що Україна, будучи у 28 разів меншою від Росії, лишається дуже великою, без всяких перебільшень дуже великою, європейською країною (найбільшою, якщо брати до уваги країни, цілком розташовані у Європі), то особливо наочною видається безмірність Росії. Російські політологи та мислителі постійно сперечаються про те, як належить ставитись до цієї неосяжності. Одні приходять до висновку, що велетенські простори Росії — це її найбільший скарб та історична удача, іншим здається, що це ніякий не талан, а лише морока й прокляття, треті висловлюються більш обережно — мовляв, все залежить від того, як Росія буде порядкувати на своїй величезній території.