"Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату 30 листопада їх було названо "безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя". Українська Центральна Рада прагнула припинення світової війни правовими засобами. В 3-му Універсалі наголошувалося на необхідності "примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори". Це свідчило: українці й більшовики по-різному бачать механізм завершення війни. За Універсалом "до офіційного підписання миру кожен громадянин Республики України разом з громадянами всіх народів Російської Республіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на Фронті, так і в тилу". І ще одна суттєва деталь: Центральна Рада вважала, що повноважним суб’єктом ведення переговорів від Росії має виступати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд" (27, 196).
Центральная Рада вступила в конфликт с большевиками, продолжая отстаивать федеративное устройство единой страны: "4 грудня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з’їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум Ради Народних комісарів делегати розцінили як замах на Українську Народну Республіку: "Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія". Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким Українська Центральна Рада повинна була передати владу" (27, 197).
Высшим органом власти в масштабе всей страны считалось Всероссийское учредительное собрание: "Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді-грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25 % виборців, тоді як партію есерів — понад 40 %. В Україні за більшовиків голосувало заледве 10 % виборців, а за українські партії — понад 75 %… Ленін точно визначив, що для збереження влади контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів" (27, 195).
Опираясь на военную силу, большевики в начале 1918 г. разогнали Учредительное собрание. Тогда у противников коммунистов возник лозунг "Вся власть Учредительному собранию!". Но, к сожалению, Украинская Центральная Рада не стала отстаивать законный орган власти, где широко были представлены украинские партии. Как и большевики, она пошла путем беззакония: "Мала Рада 11 січня ухвалила 4-й універсал, який проголошував самостійність УНР" (27, 199). Встает вопрос: насколько же "мала" была эта "рада"? И какие у нее были полномочия, чтобы вслед за большевиками выбросить на свалку всенародно избранное Учредительное собрание?
Итак, "революційні події мама зустріла радісно, з властивою їй енергією, і незважаючи на свій похилий вік, брала участь у громадському житті у Гадячі. Ці роки 1917–1920 у Гадячі, як і по всій Україні, йшла дуже загострена національна боротьба" (11, 184). И не только национальная, но и классовая. Из искры наконец-то усилиями многих возгорелось пламя и, вопреки наивным надеждам сохранить среди пожара собственную "хату", пошло гулять по свету. Жена предводителя дворянства, к примеру, лишилась собственности: "Наприкінці 1918 року Гадяч зайняли большевики, від мами відібрали Зелений Гай, ліс порубали на дрова, а будинок продали "на знос" якомусь спритному зайді, що поставив з цього матеріялу десь на Пслі сукновальню. Так не стало Зеленого Гаю. Тяжко, прикро було мамі переживати його кінець. Ще на початку 1918 р. у мами, як і в усіх інших землевласників, забрали іншу власність — землю (теж у Гадяцькому повіті), і хоч матеріяльно мама тоді втратила значно більше, але поставилася до того цілком спокійно, — земля її перейшла до селян. Коли б влада, відібравши від мами Зелений Гай, не знищила його, а влаштувала в ньому Дім відпочинку для українських письменників, чи літнисько для українських дітей, чи щось інше подібне — з певністю можу твердити, що мама не переживала б так втрати Зеленого Гаю. Але як ото так, по-хижацькому знівечили його, тоді дійсно не сила було мамі дивитися. Вона так почувалася тоді, наче була присутню на похороні близької людини" (11,184). Одно дело — огонь революции в доме соседа, совсем другое — в своем собственном. Это неприятно. Собственно, такой урок дала уже первая русская революция. Но некоторые почему-то упорно надеялись, что уж новая революция будет бушевать только в России, а в Украине — как-нибудь пронесет. Не пронесло.
После гражданской войны "мама з приємністю їхала до Києва, хоч і знала, що режим там такий самий, але раділа, що знов буде у великому культурному центрі. Одразу по приїзді до Києва мама включилася до роботи ВУАН, брала участь в трьох комісіях — етнографічній, громадських течій і сходознавства. Читала доповіді, опрацьовувала матеріали, що надходили з провінцій. Коли повернувся Михайло Грушевський з-за кордону, то мама казала, що хоч і страждає її національна гордість, що Президент Першого Українського Парламенту повернувся в окупований Київ, проте він тут багато корисного зробив. Тішилася з того, як Грушевський розгорнув наукову роботу, сама брала участь у виданнях, керованих ним: "За сто літ", журналі "Україна". Мама розуміла, що офіційна українізація — це певний дипломатичний крок влади, але вважала, що все ж таки тії курси українознавства для службовців і робітників мали позитивні наслідки в розумінні збільшення національної свідомості, особливо там, де лекторами були такі талановиті люди, як Микола Зеров та інші. Сама охоче прикладала своїх зусиль, щоб українізація була на ділі, а не на словах" (11, 204). Украинизация — превыше всего. Даже если ее проводят безбожники, уничтожающие христианскую церковь и желающие разжечь огонь мировой революции. В украинизации и с ними можно сотрудничать.
После революции каждый мог сравнить порядки в Российской империи и СССР. Например, вспомнить то прошлое, о котором писала сестра Исидора: "Там, у Звягелі довший час жила Олена Пчілка, доїжджаючи лише часами в справах та для приємності, чи в гостину, то за кордон, то в різні місця на Україні і в Росії" (11, 209). Но такое было возможно только в Российской империи (т. е. "тюрьме народов"). После революции превалировали уже другие маршруты.
"Мама не була соціалісткою, вважала соціалізм утопією, але демократка вона була і на словах, і на ділі. Так само, як і ворогом соціальної нерівності мама була все життя і свої переконання висловлювала одверто не тільки в родині своїй чи серед друзів, а широко в громаді, в пресі" (11, 226). Однако все это было возможно только в Российской империи.
И последняя ценная мысль от сестры Исидоры: "Хороших людей наших є по всій Україні багато, але й падлюки, на жаль, трапляються всюди" (11, 236). А мы о чем? Может быть, дело совсем не в национальности, а в чем-то другом?
Украинская история и настоящее дают богатейший материал для произведений в стиле Достоевского. Легко можно представить целую библиотечку: "Украинские бедные люди", "Украинские униженные и оскорбленные", "Украинский дядюшкин сон", "Украинское село Степанчиково и его обитатели", "Украинские записки из Мертвого дома", "Украинское преступление и наказание", "Украинский идиот", "Украинские бесы", "Украинский подросток", "Украинские братья Карамазовы". А там глядишь — и премия какая-нибудь подвернется. В Украине их много: "державна премія імені Тараса Шевченка", "літературна премія імені Івана Франка", "премія імені Володимира Винниченка", "премія імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва". Что ни одержимый — то и премия. Бедная Украина…