* * *
С Россией было все ясно: "Голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны". А как же Украина? Оказывается, еще хуже. Поэтому племянница жаловалась дяде-эмигранту всеми доступными ей способами:
Гімн.
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься…
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
Колискова.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.
Сонет.
Мету вказала буйній хвилі в морі, —
До тебе обертаюсь я, сумна:
Скажи мені, фантазіє дивна,
Як помогти в безмірнім людськім горі?
…Фантазіє! Порадь. Як жити нещасливим!
Рондо.
Вільні співи, гучні, голосні,
В ріднім краї я чути бажаю, —
Чую скрізь голосіння сумні!
Ох, невже в тобі, рідний мій краю,
Тільки й чуються вільні пісні —
У сні?
Этот цикл был посвящен дяде. А следующий — брату Михаилу (названному так в честь дяди). Поскольку несчастья Украины безмерны, а "фасон любить" в этой семье известен, нетрудно предположить, что для Украины все закончится летальным исходом:
Негода.
В темний вечір сиджу я в хатині,
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі…
Сильне море! Нащо стільки сили?
Тільки стогін-відповідь на неї.
Краще б хвилі вже разом покрили
Тую здобич потуги твоєї.
Коли ж треба тобі, сильне море,
Десь подіть свою силу напрасну,
Обернись на се поле просторе,
Затопи сю країну нещасну!
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.
Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і взнесиллі конає.
В ньому серце живеє ще б’ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;
Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.
Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину, —
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!
Тогда, очевидно, и наступит полная нирвана. А пока она не наступила, жизнь приносит сплошные мучения. Вот после "Негоди" поэт осматривает "Бахчисарайський дворець". В итоге возникают мучительные политические ассоциации:
Колись тут сила і неволя панували,
Та сила зникла, все лежить в руїні, —
Неволя й досі править в сій країні!
Тот же эффект производит и "Надсонова домівка в Ялті":
Смутна оселя!.. В веселій країні…
Тіло поета в далекій чужині, —
Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.
Семен Надсон (1862–1887) умер от чахотки. Кто виноват? Конечно, холодная Россия. Кто же еще? Не туберкулезные же бациллы. И не теплая и "весела країна" Украина. Однако, выясняется, что все не так просто: "Весной 1886 г. поэт приезжает в Киев на постоянное жительство… Осенью 1886 г. поэт переезжает для лечения в санаторный поселок Боярку, где подружился с семьей композитора Н. Лысенко. Лето оказалось неблагоприятным для туберкулезных больных. — холодным и дождливым. Поэт простудился, тяжело болел. Врачи настаивали на его немедленном переселении в Ялту. Безнадежно больного поэта на руках внесли в вагон и отправили в Крым, где он вскоре и умер" (16, 469). Так что все относительно: для кого Украина — "весела країна", а для кого и "холодна країна", где "серце на смерть отруїли його". То же касается и России.
Поскольку Украина напоминала Украинке издыхающую лошадь ("кінь, що конає"), которую из сострадания легче добить, то кликушество с призывами к летальному исходу продолжалось и в следующем цикле "Сльози-перли", посвященном Ивану Франко:
Сторононька рідна! коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина не сміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне… як глухо, як тихо…
Ой лихо!
Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?
Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе!
0 люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой боже!
Коли ж се минеться? Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як має можити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!