Украинке очень хотелось превратить свои эмоции и звуки в нечто более существенное:
Україно! плачу слізьми над тобою…
Говорять, що матері сльози гарячі
І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?
Пока революция еще не пришла, остается готовить ее словом:
Так, плачмо, браття! мало ще наруги,
Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,
Хай недає спокою, хай палає.
И снится ей желанный "Сон", что именно она с риском для жизни и при помощи каких-то демонов может развязать и совершить всемирную революцию:
Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі…
Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, тісних хідниках.
Вступила Вона в якісь таємнії палати…
…Височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
"Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,
Що тільки развін має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,
По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.
Страшне повстане скрізь землірушення.
Із громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови…"
И наступит счастье. Точно такое, о котором говорится в одноименном рассказе Украинки (см. раздел 1.16). Ради этого она готова на все:
Ні, гук страшний я видобути мушу!
Хай я загину. Та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло —
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!
Но мечты сбываются. Если долго раздувать искру, то из нее рано или поздно разгорится пламя. Украинский аналог таких "искр" — хрестоматийные пролетарские "досвітні огні":
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні проміні сплять —
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
Некоторые поэты являются носителями "искры Божьей". Но атеистка по этому вопросу имела собственное мнение. В ее стихотворении, которое так и называется "Божа іскра", герой по имени "поет" заявляет:
Годі вам, гурт ворогів і прихильних,
Марні слова промовлять.
Краще ідіть научіть божевільних,
Як їм притомними стать.
Бачили ви, як велике багаття
Кида вогонь аж до хмар?
"Божая іскра" — то тяжке прокляття,
Дикий і лютий пожар.
Очевидно, это свидетельство автобиографическое. Такая "искра" требует или огня или крови:
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занепащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
До волі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
Вспоминается герой поэмы "Гайдамаки", которому тоже было мало крови и он просил подельников: "Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові наточить з поганих! Крові море… мало моря…". Шевченко стал "духовним батьком" Украинки. Его "духовная дочь" представляла рабами не только украинцев, но и славян вообще. Ее стихотворение так и называется "Слов’янин-раб":
Слов’янщина! — який великий гук…
А що ж величної Слов’янщини сини,
Німої матері проречістії діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивітеся: з них кожний, як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькі б’є
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той є
По праву спадщини царем названий…
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
А все враги виноваты. Тоже, кстати, славяне. Этим "ворогам" она адресует свои угрозы:
…Вже очі ті, що так було привикли
Спускати погляд, тих і сльози лити,
Тепер метають іскри, блискавиці, —
Їх дикий блиск невже вас нелякає?
І руки ті, неучені до зброї,
Що досі, так довірливо одкриті,
Шукали тільки дружньої руки,
Тепера зводяться від судорог и злості, —
Чи вам байдуже про такі погрози?
Уста, що солодко співалий вимовляли
Солодкі речі або тихі жалі,
Тепер шиплять від лютості, і голос
Спотворився, неначе свист гадючий, —
Що, як для вас жалом язик їх буде?