И эти духовно "хворі" еще цитируют Евангелие…
* * *
О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!
А пока их революционные замыслы не реализованы, они пребывают в глубоком пессимизме:
Не раз мене обгорне, мов туман,
Страшного розпачу отрутнеє дихання,
Тяжке безвір’я в себе, в свій талан
І в те, що у людей на світі є призвання…
Не раз мій голос дико залуна,
Немов серед безлюдної пустині,
І я подумаю, що в світі все мана
І на землі нігде нема святині…
Я знаю се, і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,
Де жевріє залізо для мечей,
Гартується ясна і тверда криця.
Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,
Скажіть тоді: нова людина народилась;
А як зломлюсь, не плачте по мені!
Пожалуйте, чому раніше не зломилась!
Так закалялась сталь. После победы долгожданной революции другой украинец, атеист и коммунист Н. Островский, продолжит воспитание "нової людини" для "борьбы за освобождение человечества". И в двадцатом веке слово Украинки не оставалось без работы:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
…Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Мечты сбываются.
* * *
В цикле "Ритми" Украинка писала о своем кровожадном творчестве:
Я не на те, слова, ховала вас
і напоїла кров’ю свого серця,
щоб ви лилися, мов отрута млява,
і посідали душі, мов іржа.
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
щоб краяли, та не труїли серце,
щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
не будьте тільки дощиком осіннім,
палайте чи паліть, та нев’яліть!
Может быть, какие-нибудь безнадежные пацифисты и выберут осенний дождик. Но она предпочитает безумные песни. О чем — не важно, лишь бы кровавые:
Хотіла б я уплисти за водою,
немов Офелія, уквітчана, безумна.
…Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів;
в ній щось було таке смутне, криваве…
Безумная песня выходит из подчинения автора и он становится одержим ею:
…Ні! я покорити її не здолаю,
ту пісню безумну, що з туги повстала,
ні маски не вмію накласти на неї,
ні в ясну одежу убрати не можу, —
б’є чорними крильми, мов хижая птиця,
і ранить, як тільки я хочу приборкать
її силоміць. Гей, шаленая пісне!
І в кого вдалась ти така непокірна?
…Нема тобі впину. Тобі все одно,
що стрівши, вогонь доведеш до пожежі,
що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі,
що темнії хмари в хаос помішаєш,
що вбогу хатинку, останній притулок,
важкою лавиною скинеш в безодню, —
тобі все одно! Той нехай собі плаче,
хто іскру лишив на шляху необачний,
хто човен не певній воді доручив,
хто вийшов в дорогу темненької ночі,
хто вбогу хатину, останній притулок,
поставив високо над краєм безодні, —
вдалась ти крилатою, — мусиш летіть!
Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,
на щастя чи на горе тая воля…
…Непросіть потіх и
ви всі, що смутні, від такої пісні.
Нічого в ній лагідного нема.
Вона від туги й розпачу зродилась,
за скритий жаль вона помститись хоче
вогнем, отрутою, мечем двусічним туги.
Коли вам страшно — геть ідіть з дороги!
…Не треба їй ні сліз, ні спочування,
їй треба тільки волі і простору.
Так божевільний волю здобуває,
щоб гнатися на безвість до загину…
Летить безумна пісня — стережіться!
Бо жаль ваги немає, так, як смерть!
Жалость здесь не играет никакой роли. Совсем другое дело — смерть. Забужко комментирует это безумное творчество так: "Ерос", як і природа, не знає добра і зла… Такою самою етичною нейтральностю відзначається й творчий ерос — пор. у "Ритмах" звертання до власної "пісні" (10, 457).
Далее самозванный поводырь народных масс сетует:
О, як то тяжко тим шляхом ходити,
широким, битим, курявою вкритим,
де люди всі отарою здаються…
Но кто же оценит подобные страдания и стенания? Разве что другой сверх человек? Только такая публика способна оценить и кровавые "Червоні легенди":
У легендах стародавніх справедливості немає,
все там річ іде про жертви та кривавії події.
…Ті легенди червоніють, наче пишна багряниця,
наче пурпур благородний, від крові людей невинних.
Та горить у мене серце, коли я їх пригадаю, —
проти сих легенд червоних білий світ блідим здається.