Украинка против Украины

Без кровавых легенд вся жизнь — как осенний дождик. Скучища пренеприличнейшая. Однако не все еще потеряно. Ибо:

…єсть на світі люди необачні, безпорадні,
Що й при світлі сонця бачать і хаос, і ясні зорі,
Кращі зорі, ніж небесні, і хаос, темніший пекла.
Люді ті не знають світла, як там рівно, ясно, біло.
В тих людей життя буває, мов порізнені листочки,
Де написані поеми божевільного поета.

Жизнь этих людей напоминает произведения сумасшедшего поэта. И творчество у них такое же:

Єрусалім мав свого Єремію,
що голосив серед поля;
чом же свого Єремії немає
наша зруйнована воля?
Полум’ям вічним на жах всім нащадкам
Дантове пекло палає;
Пекло страшніше горить в нашім краю, —
чом же в нас Данта немає?

Кто читал "Божественную комедию", тот помнит, что после "Ада" идет "Чистилище", а затем — "Рай". Но некоторые интересуются исключительно адом, а все прочее им просто не интересно. Скучно. Пресно. Осенний дождик. Даже море в лунную ночь вызывает у них только кровавые ассоциации:

Гострим полиском хвилі спалахують

після бурі у місячну ніч,

наче військо мечами двусічними

хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий —

се неначе повстання гуде,

наче сила народна узброєна

без упину на приступ іде.

Кожний меч — промінь світла небесного —

впав з гори й знов у гору зроста;

кожний гук — відгук сили одвічної,

що руйнує й будує світа.

Людське море, ти сило народная,

з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому

того світа, що ти розіб’єш?..

Что там "повстане" — неизвестно. Да это и не важно. Главное, что весь мир насилия мы разрушим, а затем… Пусть потомки разбираются.

Во время первой русской революции образы Украинки были соответствующими. Вот описание того, как наконец "из искры возгорелось пламя":

…Іскра тліла в попелі важкім
і ятрилась, мов незагойна рана,
все не могла ожить в огні яркім,
і хворий пал той жеврів аж до рана.
На зустріч сонцеві в димку тонкім
вогню блиснула смужечка багряна.
А поки сонце осіяло бір,
вогонь вже лютував, мов дикий звір.

Еще одна реалистичная картина:

Насунула важка червона хмара,
гула в ній громом братобійна чвара,
вона покрила цілую країну
і повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
і слово з уст озватися не сміло,
бо та країна— то була моя…

3.1. Три в одном

Антагонизмы бывают религиозными, классовыми, национальными… А можно ли соединить все вместе? Нет ничего проще. Особенно для мастера художественного слова. Нужно сконструировать героя (или героиню), который аккумулировал бы все (или почти все) негативные качества. Что и было сделано в рассказе "Над морем" (1898).

Крым. Ялта. Ливадия. Курортный сезон. Все было бы прекрасно, если бы не люди: "Часто лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часто буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, — то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина — без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу…"

Но то и дело гармония картины нарушалась всевозможными "плямами": то люди помешают, то самодержавие. "Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лівадських казарм (Лівадія — резиденція царська біля міста Ялти в Криму) та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські, — гармонія раптом розбивалась, мрія про незаселену людьми країну зникала. Скрізь люди! — казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською…"

Как это ни неприятно, но, к сожалению, пришлось пожить и в городе: "Тут уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але в купі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку…" Слава Богу.

Но с людьми приходится общаться. Для этого выбрана некая молодая москвичка: "Раз я зайшла на одну віллу в гості до знайомої панночки, вона запросила мене до себе на цілий день…" И это было тяжелое испытание: "Була вона молода, менш як двадцять літ, "панна з порядної родини", як не раз говорила про себе сама… Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи сама себе раз у раз — то співами, то якимсь чудним гуком, що вона називала "цыганским взвизгиванием"… Найкращими її спогадами були "цыгане, ресторан Яр, Стрельна" (дуже знані в Москві веселощі не дуже comme il faut — пристойні), яких вона, здається, добре знала. Професії у неї не було. "Зимой я выезжаю, а летом уезжаю", — казала вона. "У нас в Москве", — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: "Ах, ваша противная Ялта!"… Ось вам романс, се вже іспанський: "О море, море, о ночь любви!.." — завела вона ненатуральним, горловим голосом, похожим на голос голубів…"

Больше всего эту глупую московскую барышню (скоро выяснилось, что она дочь генерала) интересуют мужчины и их мнение о ней: "Сей Анатоль, такий "нахал"… він мені просто в очі каже, що з мене вийшла б чудова каскадна зірка, що в мене голосу ніякого, але в мені єсть щось чортівське… Скажіть, а се ж таки правда, що в мені щось чортівське? У мене зовсім циганський тип…"

В религиозном отношении она просто невменяема. Вот зовет старушку няньку, та выглядывает в окно:

"— Чорт мене побери! — гукнула панночка і покотилась від сміху. Голова бабусина зараз же зникла… — Ха-ха-ха! Як мої чорти її скандалізують! — залягалась панночка. — Нащо ж ви їй робите сю прикрість? — запитала я. — Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш?.. А може, се й справді погано? Мені вже всі кажуть, що я занадто часто чортів споминаю. А ви релігіозні?.. Я вже бачу, що ви не релігіозні, се погано, ви себе позбавляєте великої потіхи, я б так не могла. А я дуже релігіозна, вся наша родина така, ми — москвичі, ми щороку "Иверскую подымаем" ("Иверская" — чудотворний образ матері божої в Москві. Побожні москвичі спроваджують її часами до себе в господу, служать молебень і роблять обід духовенству, се зветься "подымать Иверскую"). Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх! Мама моя сього не знає, о, боже борони! А я, було, вимкнуся з братом і з його товаришами нібито в театр, а самі замість того на тройках у Стрєльну — весело так!.."