Главное задание писателя и его бесчисленных партайгеноссе было одним: сказку сделать былью. Но правильно сказано: самое страшное в утопиях — это то, что они реализуются. Большевистский эксперимент продолжался. В стране идет коллективизация, раскулачивание; как следствие — приходит голод. Гибнут миллионы. Добровольно уходят из жизни коммунист Н. Хвылевой и соратник Ленина, известный партийный и советский деятель Н. Скрыпник ("украинский Дзержинский"). Однако остающиеся украинские коммунисты уходить не торопятся, а напротив: активно исполняют директивы партии и правительства. В сентябре 1933 года В. В. пишет открытое письмо в Политбюро КП (б) У, где обвиняет Сталина и его эмиссара Постышева в массовом терроре против украинского народа, доказывает, что в советской действительности идет "будівництво не соціалізму", а восстановление "національної єдино-неділимської Росії, відновлення старої тюрми народів".
Когда же он это понял? Оказывается, давно. Еще в 1926 году писал в дневнике: "З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його". Не знать этого было нельзя: вовсю работал Гулаг, уничтожались священнослужители, дворянство и любая оппозиция. Но коммунисты Хвылевой и Скрыпник, Шумский и Винниченко об этом молчали. Более того — соучаствовали в преступлениях большевиков. Оно и понятно: шла украинизация. Коммунисты (они же фашисты) издавали гигантскими тиражами В. В. и прочих. Шли неслабые гонорары. Нужно было помалкивать. И так много лет.
В ответ на его письмо ноябрьский пленум ЦК КП (б) У 1933 года назвал В. В. "старим вовком української контрреволюції". Гонорары (которые шли с Украины в Германию и Францию) закончились, издавать перестали, книги изъяли из библиотек. В. В. сильно переживал, имел нервное потрясение. Однако вскоре оправился, купил старую усадьбу в окрестностях Канн, занялся садом и огородом, продолжал писать.
Перед Второй мировой войной пишет "Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП", где в интересах "защиты и обороны социализма" призывал изменить национальную политику в СССР. В заключение он говорил: "Вся беда, одним словом, в Германии. Да и не столько в Германии, в германском народе, как в Гитлере, насильственно захватившем власть над этим народом и террором навязывающем ему свои психопатические настроения и вожделения".
После победы над фашизмом мечтал вернуться на Советскую Украину, пытался наладить связи с советским посольством в Париже. Перед смертью в 1950 году обратился к украинской эмиграции: "Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він 30 років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там на Україні величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах".
Такая вот история. Жизнь и приключения В. В. достойны авантюрного романа. Это будет что-то среднее между "Бесами" и "Человеком-амфибией". Но он был бы еще интереснее при наличии конгениального женского персонажа. Можно представить себе, какое место во всех этих событиях рядом с Ихтиандром Верховенским заняла бы Гуттиэра (марксистка, атеистка и националистка Украинка), проживи она еще лет десять.
4.14. Д. Донцов
"Упаси нас, Господи, от друзей, а с врагами мы и сами справимся". Такую молитву могла бы вспомнить атеистка, прочитав о себе хвалебную статью Д. Донцова "Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка)" (1921). Похвалы "интегрального националиста" были такого "гатунку", что составители современной хрестоматии "Укранське слово" во втором издании своего труда решили вообще обойтись без этой статьи.
Донцов справедливо отмечал, что атеизм, социализм и национализм Украинки вызывали у нее неутолимую жажду революции: "Вона жила… в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму… Імперіалізм, соціалізм і націоналізм — ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, — що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси… Пробуджена туга людського "я" за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно прагнула вона. Сі сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Се був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, "червоних оргій", як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося "спалити молодість і полягти при зброї". Про се їм і нагадала Леся Українка!.. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх — у півсні — снували її сучасники-поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В неповгамовнім пориві, що захлиснувався в нестрімливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою сю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу. Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія — се було щось подібне до гвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лямент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду". Донцов был мастер комплимента: поэзия Украинки — "лямент збожеволілої людини", которая "пристрасно прагнула бурі".
"Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруження спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, — привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари "страшної і невсипущої війни", "страшної і невблаганної" борні. Збіжа урожайного краю ішли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу…" Правда, на предыдущей странице автор писал, что "вона жила в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму". Но особенно возмутило бы Украинку не это и даже не сравнение с кошкой, а это жалкое "волаючи рятунку". Она быстро объяснила бы этому "мыслителю", что тому, кто "пристрасно прагне бурі", не пристало "волати рятунку".
В свое оправдание Донцов напомнил одну мысль: "Є в нас щось мудріше, як голова", — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-небудь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се "щось", що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед". Феминистки легко разоблачат неуклюжие проявления мужского шовинизма, когда за сомнительными "комплиментами" скрываются сомнения в умственных способностях женщин.
"Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Рука її все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". Вона все снить про якусь країну, де "люде гинуть у тяжкому лютому бою", де "панує смерть потайна"; про легенди, "закрашені у густу барву крові", де "річ іде про жертви та криваві події". Свої пісні вона рівняє зі спогадами "смутними і кривавими" забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з "кривавим змаганням"… Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як "на білих крилах червоніла кров". Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові мужність, чутливість і м’якість її віршам!". Донцов прав: ее многотомник вполне можно издать под названием "Так гартувалася криця" (но, к сожалению, оно уже занято). Что касается "надлюдської імагінації", вспоминаются слова В. Высоцкого: "Не все то, что сверху, — от Бога".