Хіба не те ж у нас? Хто міщний да багатий,
Той прав; а неборак хоч прав, да винуватий.
ПІВЕНЬ ДА ЛИСИЦЯ
Один старий моторний Півень
В обід у зній забравсь далеко від жилля,
Сів одпочить на дуб в тіні проміж гілля.
Підкралася Лиса (лукавий звіку злидень).
І каже з ласкою, стончивши голосок:
— Здоров був, серденько, добрий день!
Спустись, родинонько, до мене на часок;
Чи чув? В нас з дробиной це згода вже із тиждень?
Я ж се на радощах прибігла повістить.
Одложмо колотню да нум по-братськи жить;
Спустися, братику, я тебе поцілую.
— О, поздоров тебе, мій любий брат, гаразд, —
Їй Півень одвічав. — Я дуже згоді рад,
Спасеть тебе за добру вість такую!..
Зараз... А глянь же, глянь, якая пиль курить!
Се, мабуть, ще гонці сей мир благовістить...
Ні, бачу, се хорти з ошийником на шиї.
Пожди же, я спущусь, чого тебе барить!
— Прощай! — Лиса на те. — Мні треба йти борзіє
Ще дробини оповіщать. —
Да в гай чимдуж навскоки
Пустилась утікать.
А Півень ошукав, вхопившися за боки,
Над ляком хитрої узявся реготать...
Як любо брехуну брехнею одвертать!
ЖІНКИ ДА ТАЙНА
Ніщо не муля так, як інколи у роті
У жінки молодой язик,
Коли що ввіриш на самоті
Да ще й попросиш, щоб вона тобі ні пик.
Один селянський жмуд хотів ізвідать жінку —
Чи можна тайну їй ввірять?
Для сього уночі улігся на перинку,
Почав пручатися, чимдуж стогнать:
— Ох, леле! Лишенько!.. Терплю пекельні муки!..
Рятуй!.. А се ж бо що — дивись!
Свіжісеньке яйце я зніс!
— Яйце? — Еге, дивись! — Да й дав курине в руки.
— Оце ж! — Гляди ж мені, нікому не кажи!
Язик на прив’язі держи!
Бо люди назовуть мене за теє квочкой! —
І жінка заклялась нікому не казать.
Мовляла, щоб взивав її бісовськой дочкой,
Коли б одважилась брехать.
Но клятва зслизла геть із мракою за ночкой,
Бо так цікава річ, ще тайная, з яйцем
(Як той казав), у ней ось на душі вагніла,
І, бідная, із ней місцинки не зогріла;
Чимсвіт повіялась до кумоньки прямцем.
— Магай бі! Кумонько!
А що ти, серце, знаєш?..
Да тільки я боюсь, ти іншим перескажеш.
Оце-то вдивовиж! Таких чудес,
Повір, як світ настав, не чули ще до днесь.
Як люди вчують, мні достанеться по спині...
Гляди ж... Мій чоловік сю ніч яйце ізніс,
Да ще здоровеє такеє, мов з гусині.
— Чи справді?.. — Глянь оце ж, яке чудне, дивись!
Крий світе, кумонько! Ні пикни, бережись!
— Чи справді же? Да я такого й не чувала, —
Сусідка в одповідь. — Іди ж, не бійсь!
Не на таку напала,
Я так мовчлива, мов карась! —
(А вже мордує й сю, яйце в печінках мучить).
Щоб швидше тугу збуть, із відрами знялась
К криниці за водой. Тут трапилось улучить
Куму да тітоньку, ще трьох якихсь жінок.
Ось там... кілько води, добудеш новинок!
Вона, сердешная (бо їй припало гірко),
Вагу щоб з серця знять,
Зверзла: — Сусід мій зніс сю ніч яєць четвірко...
Да крий світ! Тільки що кому об тім казать,
Бо буде він мене брехухой віншувать! —
З сих жодна, встрівшись, добавила по стілько,
Все нишком на ухо, щоб те не туркотіть.
Що ж? Марне турбування:
Іще було зарання,
Не мусили б сьому обачно говорить;
І хто б в селі не знав чи ізнайшовсь оповдні,
Так поздоров
Жіночих язиків моторних кум-удов:
До вечора знесли з брехней яєць дві сотні.
Да цитьте лиш, либонь, як правду розібрать,
У нас є на Украйні
Багацько і людей, що гірш од жінки тайни
Не тямлять, як сховать.
ІНДИК
Індик взмайнув літать (хоч зроду не літав).
Наприндившись і шмигавши крилами,
Аж гув, вертівся й походжав
З пихой перед Курками
Да так брехав:
— Дивітесь, небожата!
Це кулею пущусь.
Чи чувано коли про наського панбрата,
Щоб де Індик літав?.. Отеж я вознесусь
Ген-ген за хмари;
Рога у місяця зломлю,
У гній зіб’ю Волосожари,
Орла кігтистого схоплю! —
Почувши мову сю, Курчата
І дрібні Пташенята
Злякались: — Лихо нам, біда!
Як справді він черкне, то сподіваться
З руйной блискавиць стонадцять!
Тоді хлівця не знайдемо й сліда,
А вже хоч як, а, бачся,
Він нажене грози. —
Глазіють всі, роззяявши носи,
Стаївши душі, ждуть. Індик чимдуж надувся,
Наприндивсь, розмахнувся,
Важенько підстрибнув да й знов опукой сів.
Вмить реготня роздалася, —
Вся дробина озвалася.
Харпак оторопів,
Спустив додолу хвіст да й почухрав у хлів.