- Як?
- Тарас напередодні напився із Владом у нас удома до поросячого вереску. Я викликала Владу таксі, запакувала його туди, потім повернулася додому. Опісля вклала татечка на диван, а він все ще горланив: “А де Влад? Ми з ним ще на коня не випили!” Одним словом, вклала його спати. Вночі раптом чую — ба-бах! ба-бах! Схопилася, підбігаю до вікна, - палає за багатоповерхівками. Ну ось, гадаю, піпець. Війна, бля. Біжу до Тараса, а він хропе собі на ліжку. Він, коли п’яний, завжди хропе так, що всі меблі вдома здригаються. Буджу його: “Тарасе! Любий! Вставай! Війна!” А він пручається, відштовхує мене і бурмоче: “Де Влад? Ми з ним на коня ще не випили”. А я ним трушу і лементую: “Вставай! Вставай! Війна!” Заледве його привела до тями. Він сів, продер очі. А за вікнами знову гуркіт такий, що весь дім трясеться. Я йому говорю: “Гайда в Ірпінь”. В мене там мама живе. “Або давай до Бучі, до твоєї тітки, подалі з Києва”. Він помовчав, почухав потилицю, і каже: “Ні, кицю, залишаємося тут, у Києві. У Києві три мільйони жителів, місто просто так не здадуть. А Бучу або Ірпінь москалі можуть взяти значно легше, аніж Київ.” Ти пам’ятаєш, як все було? - звернулася вона до чоловіка і, не дочекавшись відповіді, продовжувала. - І він мав рацію. Якби ми тоді поїхали в Бучу або Ірпінь, то там би й застрягли, коли туди ввійшли москалі. І нам був би гаплик. Татуся б вони замордували, а мене зґвалтували би. Я навіть не сумніваюся в тому.
Тарас у цей час морщив пику, сидячи. Він то напружував чоло, то надував щоки, не зводячи ока з пляшки горілки на столі.
- Татусь — дуже раціональна людина. На перший погляд він ніби блазень гороховий, але коли доходить до справи і ситуація критична, то він дуже і дуже раціональний, вміє зібратися, зосередитися і виважено прийняти найправильніше рішення. Не те, що я! - сказала Наталка. Потім прискіпливо глипнула на чоловіка. - Ти що, знову наливаєш? Скільки можна? Ви вже вдули майже літрову пляшку. Доста! Я не дозволю тобі відкрити ще одну, перестань споювати Юрка, бо ж він втомлений, дві доби в дорозі.
Тарас закивав головою, та все одно розливав із пляшки залишки.
- Андрію більше не наливай, він за кермом.
Андрій відірвався від телефону, він щось там читав у Фейсбуці чи переглядав новини. Пригладив свої густі вуса. - Так, я за кермом. Під Бахмутом, пишуть, уночі точилися жорстокі бої. Зле.
Виникла нетривка пауза.
- Ну то, друзі, за перемогу над клятими московськими ворогами! - Тарас вихилив чарку і, підвівшись, почимчикував до плити, де в чавунці чекала свого “виходу” запечена індичка.
- А в мене, коли почалася війна, виникла якась незбагненна нудота, - несподівано зізнався Андрій. - Саме так, якась нудота. Як тільки я почув перший вибух за вікном і допетрав, що то війна, раптом так підступило аж до горла, що думав, зараз вирву. Сам не знаю, чому так. Отака дика нудота тривала декілька днів.
- Він і не спав тоді взагалі, ночами стогнав, вовтузився з боку на бік і хрипів так, ніби задихався, - підключилася Люда.
Всі замовкли, метнувши поглядом на Андрія.
- І як оте все минуло? - запитав я.
- Все минуло за один день, одразу. Я прибув до військкомату, аби вступити до Тероборони, але там була така черга охочих, що можна було стояти хоч місяць, і нічого не вистояти. Тоді я зателефонував Максимові (сину), він на той час уже був у ТРО. Син сказав: “Тату, приїжджай сюди до нас, у Голосіїв. Я поговорю з нашим ротним, попрошу за тебе”. Одним словом, я приїхав до Голосієва, мені там спочатку відмовили, сказали, що я вже під 59, застарий. Мовляв, тут і молодим, часто-густо, місця нема, всі загони вже сформовані, та ще й зброї достатньо нема. Але я став просити отого ротного, сказав йому, що я з родини військових, що займався колись спортивним стрілянням, що мій син зараз у вашому відділі. Та й переконав його. Потім мені дали автомат і два ріжки патронів. Як тільки я взяв автомат до рук, вставив ріжок, пересмикнув затвор, тут же й одужав, нудоту як рукою зняло.
- А я в перші два тижні війни взагалі дулю що їв! Не хотів. Взагалі не їв ані тріски, навіть хліба, - зізнався Тарас. - Скинув, напевно, кілограмів п’ять.
- А я навпаки, погладшала. З початку війни їм, як не своя. На мене іноді находить такий панічний страх, що не можу впоратися зі собою і починаю наминати все, що є. Повний пипець, - поскаржилася Наталка. - До того ж татусь розбещує мене своїми стравами. Змій-спокусник, - пожартувала вона, дивлячись, як на стіл осідає велика тарілка із запеченою індичкою, що приніс Тарас.
У кухні духмяніло, пахощі борщу, поволі розчинившись у повітрі, поступились місцем запаху запеченої індички в яблуках та чорносливі.