Як аспірант третього курсу університету, я вже розпочав дисертацію. Її темою вибрав “Опозиція в часи цезарів у Давньому Римі”. Звичайно ж, я міг би вибрати тему, пов’язану з Києвом, Київською Руссю чи сучасною Україною, що було би, безперечно, природніше і простіше, оскільки я родом із Києва, та ще й цілих п’ять років у київському універі вивчав історію України. Але я вибрав Стародавній Рим.
Україну я ніколи не любив, так само як не любили її, здебільшого, багато євреїв, що там проживали, але покинули її за першої спромоги “звалити” після розвалу Совка. Я вважав українців, якщо не всіх, то переважну більшість, антисемітами, антисемітами за духом, і цього для мене було достатньо, аби не любити ні Україну, ані українців.
При цьому, як не дивно, більшість із моїх київських друзів студентської пори були українцями. Близькі друзі, з котрими “гуділи” під час навчання, “відривались” на дачах у Бучі та Ірпені, їздили до Криму, Одеси чи в Карпати. Ми й одружувалися всі приблизно одночасно, були одні в одних весільними свідками, пізніше у наше коло доєдналися і дружини.
Після мого від’їзду в Америку минуло вже ледь не чверть віку. З Америки друзям до Києва я дзвонив щорічно усе рідше і рідше, - життя іммігранта у Нью-Йорку надто вже відрізняється від життя киянина, спільного в нас все меншало. Бо з найпершого дня у Штатах в мене завирувало напружене життя: пошуки роботи, вивчення англійської, та й пошуки себе. Інколи доводилося працювати одночасно на двох-трьох роботах, тикатися у всі діри, щоби не лишень пристосуватися до нових реалій у чужих місцях, але й досягти чогось. При тому постійно вносити свою лепту в сім’ю, у сімейну касу, у виховання сина та опіку над похилими батьками.
Коли я дзвонив до Києва на якусь певну дату, як ось день народження друга чи його дружини, то наші розмови тривали до безконечності. Вони там, у Києві, були готові розмовляти годинами, я ж мав відчуття, що мені постійно кудись треба поспішати, що в мене повно невідкладних, по заріз, справ, а часу катма, що я нічого не встигаю, а тільки витрачаю на теревені свій дорогоцінний час. Розмови із київськими друзями викликали в мене роздратування ще й тому, що наші життєві шляхи вже надто розійшлися, і тому ми не в змозі бути такими близькими, як були колись. Друзі в Києві, напевно, теж все те філігранно відчували, як я здогадувався, і звідти, з іншого берега океану, я також усе рідше отримував дзвінки від них чи меседжі Фейсбуком або Вотсапом.
Україна для мене була країною третього світу.
Моя дружина за національністю — змішана українка-росіянка, народжена і вихована у Києві. Ми з нею зустрілися і одружилися двадцять п’ять років тому перед від’їздом у США. Вона, взагалі, не вважала Україну державою. “Україна — це не країна, а територія. Все, що там відбувається, мене взагалі не цікавить,” — заявляла вона, коли зрідка я ділився із нею якоюсь новиною з України, що випадково потрапила мені в очі у стрічці новин.
Такий категоричний погляд моєї жінки на Україну як на “не країну, а територію” — мені не подобався як занадто спрощений. Хоча, я і сам, по суті, думав подібно.
Ну так, безперечно, Київська Русь, “Плач Ярославни”, Київська Печерська Лавра... Козацтво. Єврейські погроми Богдана Хмельницького, котрого ще декілька поколінь українських євреїв по смерті називали “Хміль-лиходій”. Гайдамаччина. Знову єврейські погроми, повішені чи з відрізаними геніталіями єврейські шинкарі в польсько-українських містечках та селах. Невдала спроба української державності під час революції початку минулого століття, коли українці перечубились між собою і знову майже на ціле століття втратили шанс на свою державу. І сьогоднішня Україна — сонмище корупціонерів при владі, хабарників, бариг із поросячими очицями, котрі ні на йоту не мають поняття про громадянський обов’язок, а рухаються виключно завдяки жадобі дорватися до корита, де гроші, гроші і хатинки на Печерську. Вбивчий непрофесіоналізм, продажність і невігластво. Кожний народ достойний своєї влади. І хто сказав, що всі народи є рівними? Народи — як люди, серед них є талановиті і бездари, освічені та дрімучі, миролюбні чи войовничі, тощо. Про це не слід говорити вголос, але так і є все, насправді, важко заперечити очевидне.
Я звикся з думкою, що в мене нема Вітчизни. Україна не була мені Батьківщиною. Америка Батьківщиною не стала.
Але то не біда. Не можна прожити без хліба та води. Не мож’ прожити без повітря.