Коли ж мені, згодом, потрібні були гроші, на навчання чи на квартиру у Нью-Йорку, або ж на нове авто, я йому писав через Фейсбук: “Братане, потрібно по заріз до п’ятдесяти тисяч. На рік”. І він надсилав без зайвих слів. Попри те, він аж ніяк не був крутеликом-бізнесменом, всі роки в Німеччині працював як водій автобуса, не шикував, а радше, навпаки, був скупим, як смерть, економлячи навіть на коханках. Ані його дружина, ні коханки, і навіть доросла дочка — ніхто не знав, скільки в нього достеменно грошей, і скільки, взагалі, банківських рахунків. Цю велику таємницю він довіряв лише мені. Якщо би раптом якогось дня я попросив у нього ВСІ його кошти зі ВСІХ рахунків, він подумав би одну хвилинку, і... згодився би. А при необхідності, навіть сам би привіз ті кошти до мене до Нью-Йорку “контрабандою”.
Але зараз я не міг чути його голосу. Він мені був огидним. “Хохли, жлоби, жмурики. Самі у всьому винні. Вони повинні здатися”. Я не міг того слухати. Новини про те, що москалі прорвалися на Поділ, що їхні ракети зруйнували будівлі у Львові, що вони намагаються висадити десант ув Одесі, а в Херсоні центральними вулицями повзе їхня бронетехніка, викликали в мене душевний, і навіть фізичний біль. Мені здавалося, що якась залізна лапа вириває із кров’ю шматки моєї душі.
Я й сам не відав, із чого складається моя душа. Не міг уявити собі, що вона створена із прогулянок Подолом, де колись проживала моя бабуся Хана, до котрої я завжди любив навідуватися у гості; що вона створена з Одеси, де ми з дружиною після весілля провели свій медовий місяць; що в душі і Херсон, де ми відпружувалися влітку із друзями на студентській базі відпочинку; і Карпати, куди я їздив в археологічні експедиції на розкопки. Я вважав, що подібні реакції на це віроломне вторгнення Росії в Україну повинні виникати в будь-якої нормальної людини, тим паче в мого рідного брата, з котрим ми були такі подібні, проживши разом вдома під одним дахом у Києві багато років. Але виявилося, — він все бачить по-своєму, зовсім інакше.
Він — єврей, і не тільки по крові. За своєю натурою, він із тих затюканих, котрим передалися рабські гени містечкових євреїв, що привикли до столітніх принижень. Він із тих євреїв, котрі готові зразу ж здатися, схилити голову і смиренно йти на розстріл до Бабиного Яру.
Так, він пам’ятає всі образи, завдані йому українцями. Він пам’ятає знущання у школі, коли однокласники-хулігани його ображали “жидком” чи “маланцем”, били його чи вимагали гроші. Він пам’ятає, що те цькування організувала і підтримала сама керівничка класу, та ще антисемітка, котра при найменшій нагоді прилюдно ганьбила і зневажала мого брата, називаючи його “собакою, що, вірогідно, дещо й розуміє, але не в стані виразити себе”. Тому Сєнька не може і не хоче їм отого вибачати.
Він — ще й фінансовий пророк, напевно, вже встиг підрахувати, в який гріш вся та війна виллється йому особисто. Бо ж будь-яка масштабна війна — це нестабільність, що обов’язково вдарить по економіці. У Бремені, на півночі країни, навіть і без війни зимою холодно, хоча рахунки на електрику і газ божевільні. Якими ж будуть нові рахунки в тому разі, якщо українська війна затягнеться?
Та невже я втратив брата? Я не хотів, щоб це стало правдою. Але я також не хотів зараз його ані бачити, ані чути.
Шестикутний талісман
Від початку війни проминуло десять місяців. Наступив білий грудень.
***
- Присядемо “на доріжку”, - запропонувала дружина, і ми втрьох — я з жінкою та син, — присіли.
Давид одразу ж витяг із кишені телефон і став розглядати якісь там меседжі. Він чомусь усміхався, злегка погладжуючи щоку з елегантною “аристократичною” щетинкою. Не знаю, що змусило мене зупинити погляд на синові. Щось на його обличчі видалось мені зовсім новим, я не міг докумекати, що саме. О, та в Давида ж дещо змінилася форма лиця, воно начебто витягнулося, видовжилося, скули висунулися вперед, а щоки запали. Мені майнуло в голові, що я десь колись вже бачив оте обличчя, та не міг згадати, де.