Всі оті уявлення про похмуре київське життя, похмурі прогнози так званих аналітиків чи військових експертів, похмурі новини отруювали моє життя до такого, що не хотілося жодних, ані найменших, втіх — ані від їжі, ні від спортзалу, ні від читання книжок, ні від будь-якого відпочинку. З дружиною, між іншим, ми майже не займалися сексом з тієї ж причини, дружина теж проходила через подібні відчуття. І не ми одні, — деякі мої співробітники, як і з компанії парамедиків, так і з коледжу, чи колеги із жінчиної роботи, особливо оті, хто родом із України, признавалися, що відчували подібне. Тому й добровільно накладали на себе “аскетичні вериги”, обмежуючи себе в задоволеннях та розвагах. Це — відоме у психології почуття провини, яке відчуває вціліла людина перед загиблою чи постраждалою.
Однак таке почуття провини і співпереживання перед тими, перед ким ти не є винен, хоч і здатне принести певні зміни у звичний спосіб життя, але, хто зна, чи надихне людину на якийсь вагомий поступок.
Вмостившись у кріслі літака до Кракова, зручно витягнувши під сидінням ноги і заплющивши очі, я знову запитав себе, чи правильно я зробив, вирішивши гайнути до Києва, і який головний спонукальний мотив для цієї подорожі.
Як не дивно це прозвучить, але на такий поступок найбільше мене надихнув суто професійний інтерес. Я зрозумів, що повинен побачити власними очима, що таке Війна.
Ми, професійні історики, аналізуємо, читаємо студентам лекції, пояснюємо, як на перебіг історії впливали ті чи інші події, — різноманітні епідемії, глобальні екологічні або технологічні катастрофи чи війни. Але, здебільшого, ми й самі навіть уявлення не маємо про суть справи.
Ще в Україні, у складі невеликої групи студентів університету, я колись працював три місяці як ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Ми допомагали там видавати спеціальну газетку “Ліквідатор”. Та поїздка і робота в газеті для мене виявилися не даремними, навіть повчальними — у чорнобильській “зоні”, як у краплі води, відбилися численні вади радянської імперії, що доживала свої останні дні.
Вже у Нью-Йорку, відносно недавно, я випадково опинився у гущі чуми Ковіду-19, коли ми з бригадою парамедиків зі всіх кінців Нью-Йорку щодня відвозили в лікарні тисячі пацієнтів у критичному стані. Я тоді мав змогу побачити пандемію зі “середини”, осмислити її глибину та розмах, усвідомити не лише її медичні, але й полі-соціальні аспекти.
Тепер я вирішив, що мушу хоча би краєм ока побачити війну. Хай не на фронті, так у тилу. Бодай-би на два тижні. Навіть у такому “врізаному” вигляді. Я вирішив, що це — мій професійний обов’язок і рідкісний як для історика шанс, який я не можу знехтувати.
Розплющивши очі, я довго дивився на великий монітор лайнера, споглядаючи траєкторію лету, із Нью-Йорку через весь океан, ми наближалися до Берліну. Правіше на карті — Краків. А ще далі, на схід — Київ.
Літак раптом сильно затрясся, і все захиталося. “Піу! Піу!”, - пролунав гучний звук динаміками. Згасло світло.
“Шановні пасажири, леді і джентльмени. Ми входимо в зону підвищеної турбулентності. Будь ласка, займіть свої місця і запніть ремені безпеки. Не залишайте свої місця, доки не буде дозволено”.
Салон принишк.
А назовні монотонно ревіли двигуни, і стукали крила.
Порожній автобус
Краків зустрів мене холодом, мокрим снігом і вітром. А в Нью-Йорку зараз тепло і плюсова температура.
Пізній вечір. Неподалеку від будівлі аеропорту була автобусна станція. До місць посадок пасажирів під’їжджали автобуси. До одного із таких місць, останнього в ряду, теж зрідка підходили автобуси, на табличках за їхнім лобовим склом, від руки, були розписані маршрути рейсів: “Краків-Харків”, “Варшава-Херсон”, “Познань-Тернопіль” тощо. Судячи з усього, весь отой український розвіз було налагоджено вже під час війни. Більшість автобусів на тій станції були майже порожніми. Мій автобусний квиток до Києва було куплено ще в Нью-Йорку.
Чекаючи на автобус, я розговорився із двома жінками, котрі також їхали до Києва. Одна з них була з малим сином, інша сама. Перша поверталася з Кіпру, де провела пів року вдома у своєї знайомої, але зараз там змінилася ситуація, і її попросили виїхати. Друга ж поверталася із Бельгії, — на війні був тяжко поранений її молодший брат, йому ампутували ногу, то ж вона їхала, щоб ним піклуватися. “Хвала Богу, що живий”, - розмовниця притихла, і важко зітхнувши, схлипнула.