– Що ж, – каже дівка, – тепер немає вдома ні батька, ні матері, скажу сама: чи так, чи інак – краще приходьте іншим часом, як будуть старі дома.
Старости потерлись, пом’ялись, а з хати не йдуть, мов ще чогось ждуть. Тоді дівка й питає:
– Ви, люди добрі, з дороги голодні, певно, – чи не жере кусили б чого хоч трохи?
– Од хліба й солі не будемо одмовлятись, – сказав один староста.
– Даси – перекусимо й спасибі скажемо, а не даси – воля твоя.
– То й гаразд, – каже дівка. – А чого ж вам подавати, чи одбутного чи прибутного, а чи того, що вгору давиться?
Ззирнулися старости з молодим та й не знають, що відповісти. Далі староста й каже:
– То давай уже хоч і того, що вгору дивиться.
Хутенько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі в полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів їсти. Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не взяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішою здалася сама дівка.
Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб її на чомусь приткнути. Так куди тобі, – котрий що б не сказав або не спитав, то вона так розумно, гостро й до шмиги йому відріже, що той тільки очима кліпає та раки пече.
Староста й каже:
– Годі у піжмурки грати, краще розтовкмач нам, дівчино, що то воно визнача – одбутне, прибутне і те, що вгору дивиться!
– А он воно що, – одмовля дівка, – сало – одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; молоко-дійно – прибутне, бо ним хоч і одбувають всякі зачіпки, але ж і воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні має; що вгору дивиться – цибуля, бо коли вона що в грядках восени стирчить, то мов хто в землі угору дивиться.
Пореготались та подивувались старости, що такої немудрої загадки не знали, і ладнаються йти до господа. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:
– Скажіть же мені, що ви за люди й звідкіль родом? А то як прийдуть батько та мати, то я й не знатиму, що їм про вас казати.
– Мене, – каже староста, – прозивають Кущем, підстаросту Лопухом, а молодого – Ломакою, старі ваші про нас чували.
– Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю, – каже дівка, – під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою свині з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!
Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб чим кращим, бува, не повітала.
Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села та всю дорогу дивувались з бідової дівки.
Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькам, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:
– Бо то, сину, ви усі троє були дурні, а вона розумна. Коли хочеш знати, отак завжди розумні люди угадують дурнів.
– Ні, тату, ми не дурні, але ж з нею і сам дідько болотяний не збалакає, – одмовив син.
– І гаразд, – каже старий, – коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай не продай, солі купи, випий і закуси та ще й додому барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, виходить, розумний, і дівка буде твоя, а як же ні – ти дурень, і не тобі вона судилась.
Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти й не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як його батькові хочеться.
Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку». Тільки він подумав це, аж чує, щось неподалік від нього кашлянуло.
– Кахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!
Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка, стоїть коло криниці, воду бере.
– А чого це ти, парубче, такий сумний?
– Еге, чого!.. Ти б не була смутною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати не продати, випити, закусити, солі купити та що й цілого барана додому пригнати, – а я, бач, не дійду своїм розумом, як це зробить, – каже парубок.
А дівка йому:
– Ось послухай мене, дурної, то, може, чи не порозумнішаєш. Як приженеш ти барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, за ті гроші випий, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.
Зрадів парубок, зареготав, аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував та мерщій потурлив барана на ярмарок.
Зробив на ярмарку усе, як йому було раджено, і повернувсь додому дуже веселий, що батькового барана продав не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.
Увіходить у хату, а батько й питає: