Жіночі оздоби, знайдені під час археологічних розкопок, свідчать про значний вплив візантійської та арабської культур. З XVI ст. основною прикрасою українок було намисто з коралів та дукачі. Дівчата уквітчували голови маками, чорнобривцями, мальвами, волошками, жоржинами, на Закарпатті – вінками, «косицями», гірляндочками з квітів над вухами. Стрічки в різних місцевостях України носили по-різному. На Правобережжі, Київщині, Вінниччині, Волині стрічки (бинди) прив'язували до війка, щоб вони спадали на спину. На Чернігівщині їх пришивали до поперечної стрічки, яку зав'язували на шиї. На Полтавщині та Харківщині стрічки вплітали в кінець коси. Крім стрічок і квітів, у деяких районах широко використовувались як головні прикраси мідні ланцюжки, намистинки, вінки з пір'я, мідні підвіски над лобом, фарбоване пір'я, що затикалось прямо у волосся, у плітки, поширені на Галичині та Бойківщині, – сплетені на кшталт кіс червоні парусні нитки, які об'єднуються внизу в одну або дві китиці тощо. У вуха одягали сережки, які формою нагадували гачок з підвішеним щитком, прикрашеним кольоровим склом і трьома довгими підвісками з намистинками. Улюбленим оздоблюючим матеріалом українок були коралі, бурштин або скло, з яких робили й намисто. У гуцулів, наприклад, намисто зберегло найдавніші ознаки, оскільки виготовлялось інколи з насіння клокічки. До шийних оздоб належали також дукачі та згарди. Дукачі – монети, що носили на ланцюжку окремо у певній кількості (5, 7) або разом із намистом. На заході України замість дукачів на ланцюжок підвішували один або кілька металевих хрестиків. Що стосується згарки, то це найхарактерніша прикраса релігійного характеру, що складається з нанизаних маленьких хрестиків, між якими висять мідні трубочки або спіральки. Відома в основному на Західній Україні селянка – намисто у вигляді стрічки, виплетеної з маленьких намистинок, яка зав'язується ззаду на шиї.
Щодо прикрас на руках, то металеві браслети, наприклад, крім Галичини, ніде на Україні не використовувались. Гуцульські ж браслети ретязки, нараквиці – це мідні ланцюжки та вовняні або шкіряні пояски з різними візерунками геометричного характеру. Персні ж та каблучки носили скрізь на Україні. Крім того, персні мали багатший вигляд, бо були прикрашені кольоровим склом або малюнком.
Лише гуцулам відомі поясні оздоби у вигляді мідних пряжок різної форми, всіляких фігурних гачків тощо.
У давнину в слов'янок не було різноманітних зачісок. Дівчата ходили з непокритою головою, розділивши волосся проділом посередині та відкинувши на спину, жінки ховали його під головним убором. Пізніше на Лівобережжі традиційним стало зачісування волосся на дві сторони, сплітання в коси або обвивання їх навколо голови вінком. У свята сплітали одну косу з кісниками або робили складніші зачіски – косокілку, зв'язку, начос.
Для Придністров'я характерне заплітання волосся у чотири коси, коли передні коси підплітаються біля скронь у задні, розділені на дрібні косички-дрібушки та укладені навколо голови; одну з кіс перекладають через середину голови. На Закарпатті дівчата трохи напускають волосся на лоб, закриваючи вуха, а решту волосся заплітають у дві маленькі кіски.
Заміжні жінки в більшості регіонів України волосся закручували вузлом і ховали під очіпок. На Волині та Галичині волосся в заміжніх жінок підтинали до рівня отвору вуха, а потім одягали очіпок, на Бойківщині коси укладали під очіпок, залишаючи два довгих пасма, які завивали кучерями.
На Україні побутувало чимало різних способів запинання хусток. На Лівобережжі хустину складали навскіс, обмотували навкруг голови поверх кіс, щоб тім'я було відкрите. На Правобережжі хустину зав'язували під підборіддям, на Галичині на голову клали луб'яний вінок, обв'язували тонкою хустинкою, укладаючи її своєрідною шишкою, а віночок оздоблювали гребінцями і шпильками, з-під нього звисали дві коси.
Заміжні жінки, як вже було сказано, ховали волосся під очіпок-шапочку, пошитий з бавовняної, вовняної чи шовкової тканини так, що задня його сторона мала розріз на шнурівці. Найчастіше очіпок бував циліндричним з пласким дном, іноді заокругленим. Поверх очіпка одягали на півночі України намітку, на заході – обрус. За часів Київської Русі цей головний убір був широко знаний на території всієї держави. Обрус і намітка відрізнялися тільки тим, що намітку зав'язували навколо голови, а обрус просто клали на голову. Намітка була святковим або поховальним убором. Способи носіння намітки були різні по всій території України. У бойків замість намітки носили півну – великий чотирикутний шмат полотна, один край якого вишитий вузькою смужкою. Наміткою обмотували голову так, щоб вишивка знаходилась над лобом. Барвисті хустки, такі звичні в наш час, стали відомі як головний убір порівняно недавно і замінили запинання шматком білого полотна. Способи зав'язування хустки різноманітні, найдавніший – обмотування всієї голови, при цьому хустку, як намітку, пропускають і під шию. Надзвичайно популярним за часів козаччини був головний убір, відомий під назвою кораблика – своєрідної шапочки довгувато-округлої форми, краї якої щільно прилягали з боків, а ззаду і спереду стояли загостреними кінцями догори. Шили її з парчі або оксамиту, одвороти були з хутра.
З верхнього одягу найстаровиннішим є кептар, в деяких районах Західної України відомий під назвою бунди. Кептар, пошитий із сукна, мав назву катанки чи бруслика. Кептарі відрізнялися в різних місцевостях кроєм, орнаментацією, матеріалом, з якого виготовлялись.
Відомий практично всій Україні і однаковий для чоловіків та жінок кожух, форми українських кожухів теж різноманітні – від коротких на Закарпатті до надзвичайно довгих, до п'ят на Правобережжі. Крій кожуха теж характерний для кожної місцевості, а також залежав і від соціального стану його носія.
Жінки центральної України носили корсетки з сукна, прикрашені різними вишивками або ж однобарвні, залежно від району.
Жіночий одяг доповнювали запаски, дереги, плахти, замість яких пізніше з'явились спідниці. Запаска – це чотирикутний шматок грубої вовняної тканини із зав'язками на верхніх кутах, ними прив'язували навколо стану одну запаску спереду, а другу ззаду так, щоб з боків було видно сорочку. Запаски бували різних кольорів, найчастіше чорного – буденні. Дерга – товсте сукно з овечої вовни завширшки 60 см чорного або червоного кольору. Близько трьох метрів такого сукна розрізали на три шматки, зшивали уздовж і це полотнище обмотували навколо стану та підперізувались поясом.
Плахта – це полотнище близько чотирьох метрів завдовжки, виткане з фарбованої вовни, картате. Інколи вишите від руки вовняними нитками. Полотнище розрізали на три частини, дві з яких пришивали до третьої так, щоб вийшла форма літери Т. Потім перегинали плахту, щоб її бічна частина опинилась знизу, та обмотували стан, перев'язуючи поясом. Утворювався невеликий розріз спереду, який прикривався поперечницею. Попередницю, або хвартух, носили разом з плахтою, виготовляючи її з барвистої матерії, часто вишивали шовковими шнурками чи стрічками. На північній Україні переважали білі попередниці.
Спідниця європейського типу на Україні з'явилася спершу в містах, згодом поширилась у селах. Прийшовши із заходу, така спідниця була широковживаною вже в козацькі часи на всій території України. Назви цього елемента жіночого вбрання були різні: спідниця, димка, андарак, фарбан тощо.
Чоловічий одяг не відзначався великою кількістю деталей, а деякі з них були спільні для жінок і для чоловіків. Це стосується кожуха, свитки, кептаря, взуття і пояса. Пояс – це найпримітивніший тип одягу, від якого походять всі інші елементи. Пояс вдягають поверх пояска запаски, плахти, спідниці, штанів або підперізуються ним поверх свити. Так само спільним є і взуття: личаки, ходаки, постоли, черевики, чоботи. Найдавнішими є, певно, личаки, які раніше носило все хліборобське населення України. Це взуття складалося з плетеної з лика підошви із цілим рядом петель, через які протягували мотузок, яким личак кріпився до ноги. Постоли робили не з кори дерев, як личаки, а з сиром'ятної шкіри. Це чотирикутні цілісні шматки шкіри або з кутами, закругленими спереду. Постоли зшивали докупи або стягували матузочним верхнім краєм. Чоботи носили на Україні з доісторичних часів. Вони найчастіше мали невелику довжину халяв і загнуті догори передки. Шили чоботи із сап'яну, шкіри. Черевики ж з'явились пізніше, були запозичені у європейських народів.