Велика прихильність стародавніх християн до Ап. Андрія зберегла в переказах для нащадків зовнішній образ його: він був великого зросту, трохи згорблений, ніс мав орлиний, очі мали благодатний вираз, брови, волосся і борода густі.
Так само, як західні християни з особливою вірою звертаються до Ап. Петра, котрому вони приписують заснування Церкви Римської, східні християни з особливою любов'ю вшановують Андрія Первозванного, який обійшов кордони Православної Церкви.
ЗО листопада в Константинополі патріарх служить урочисту літургію, яка буває чотири рази на рік: на Пасху, Різдво Христове, на П'ятидесятницю і ЗО листопада. Служить патріарх і 12 архієреїв.
В день пам'яті Андрія Первозванного Церква прославляє його: «Тебе, Первозванного, знайшов Христос, як найкращого тайнослужителя, Андрію Славний, що повеління Його щиро по всьому світу проповідував, облітаючи, як на крилах, просвітив громади народів і сподобив нашу землю своїм завітанням і благовістям Христовим. Ублагай Господа, щоб подав нам велику ласку».
Тропар свята: Як Первозванний з апостолів і як верховний брате, Владиці всіх, Андрію, молися, мир вселенній дарувати і душам нашим велику милість.
Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальні кусання «калити».
З давніх-давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Ще звечора вони печуть балабушки. Балабушки – це невеличкі круглі тістечка з білого борошна, замішаного на воді, яку дівчина повинна принести в роті від криниці. Хлопці старались смішити дівчат. Після того як балабушки спечуть, дівчата помічають кожна свою. Потім розкладають їх на долівці і в хату пускають голодного пса, який «вирішує долю». Чию балабушку схопить першою, та раніше вийде заміж, а чию не зачепить, та сидітиме в дівках. Інколи пес несе балабушку в куток – так дівчину занесе доля в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з'їсть балабушку, а надкусить її і покине.
Увечері на «Андрія» хлопці і дівчата сходяться разом кусати калиту. Калита – це великий корж з білого борошна. Печуть калиту дівчата. Тісто солодке, з медом і запечене, щоб було важко вгризти. Підвішують калиту до сволока посередині хати. Обирають вартового – «Пана Калитинського» – веселого і жартівливого парубка. Він бере в руки квач, змочений у масну сажу, і стає біля калити і запрошує гостя покуштувати. Якщо гість буде сміятись, то його мажуть сажею. Обов'язково «їхати» кусати калиту на коцюбі. Якщо запрошений не сміється, то він вкусить калиту. Якщо трапиться добрий Калитинський, то за весь вечір ніхто калити не вкусить. Кінчається тим, що калиту знімають і ділять між усіма учасниками гри. Дівчатам дають задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калиту місили.
В ніч під Андрія хлопці мають найбільші права – єдина ніч у році, коли парубкам люди вибачають за бешкети.
Якщо парубок сердитий на батька своєї дівчини (не пускає дочку гуляти чи інше), то такого батька треба «провчити». Парубок підмовляє хлопців, ставить могорич і… хлопці гуляють! І вранці: там віз на хаті, там ворота на річці пливуть, а в іншого господаря – він дуже вже дошкулив парубкам – геть плота розібрали, і кілка не знайдеш.
Святої великомучениці Варвари
(4 грудня ст. ст. – 17 грудня нов. ст.)
За царювання імператора Максиміана у фінікійському місті Ізіолі жив багатий і знатний чоловік Діоспор. Дружина його померла, і він сам виховував свою єдину дочку – Варвару. Будучи переконаним язичником, оберігав свою улюбленицю від впливу християн. Та юна Варвара перейнялася думкою про те, що має бути єдиний Творець всесвіту, її світлий розум відкидав могутність богів язичників, творіння рук людських, і чутливе серце її шукало невідомого Бога. Коли настав час, батько сказав дочці, що їй треба виходити заміж. Але вона відмовилась. Батько спочатку думав, що на неї вплинуло її самітне життя.
Він дозволив їй зустрічатись із дівчатами її віку. Серед її подруг були християнки, які розкрили їй суть віри Христової. З великою радістю вона сприйняла звістку про спасіння роду людського. Вона побажала стати християнкою і невдовзі прийняла святе хрещення від священика, котрий приїхав у її місто з Олександрії.
Коли батько довідався, що його дочка стала християнкою, він побив її, зачинив у кімнаті, опечатав двері й поставив до них сторожу. Погрози і побої батька не скорили Варвару. Переконавшися, що він не може зломити її віру, він відвів її до начальника управи Мартіана і сказав йому, коли вона не покається і не поклониться богам язичників, то той може чинити з нею що хоче. «Муч її, як хочеш. Я їй не батько, і вона мені не дочка!»
Мартіан був розчулений молодістю і вродою Варвари. Він почав її умовляти, аби вона зберегла своє молоде життя. Та свята діва, сповнена любов'ю до Христа, нізащо не визнавала богів язичників і заявила Мартіану, що вона готова прийняти мученицьку смерть заради свого Бога і Спасителя. Тоді розгніваний Мартіан наказав її катувати і кинути до в'язниці. Сам Ісус Христос з'явився до неї і зцілив її рани.
Коли її знову привели до Мартіана, то він здивувався, побачивши, що всі рани в неї загоїлись і вона цілком здорова. Він запропонував їй принести жертву богам за своє зцілення. «Не твої боги зцілили мене, – вигукнула св. Варвара, – мене зцілив Господь Бог Ісус Христос. Йому я з вдячністю поклонюсь і віддам себе в жертву».
Її знову почали катувати. Вона мужньо зносила тортури. Дівчинка Юліанія, побачивши її мужність, підбігла до Мартіана і голосно заявила, що вона також християнка. Її зразу ж схопили і підвісили на дереві разом з св. Варварою і піддали страшним мукам. Після цього обом святим відрубали голови. Це було в 306 р. по Р. X. В той же день Діоспор і Мартіан загинули від блискавки під час грози, і від них не залишилося навіть кісток. Мощі св. Великомучениці Варвари були в м. Києві у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Сюди вони були перевезені з Царграда грецькою царівною Варварою, дружиною великого князя. Зараз мощі св. Великомучениці Варвари знаходяться у Володимирському соборі.
Тропар свята: Варвару святу вшануймо, бо сітки ворожі вона розірвала і, як пташка, визволилася вона з них за допомогою Христа, Великомучениця преславна.
Народна легенда каже, що свята Варвара Великомучениця була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусові Христу. У день Великомучениці Варвари гріх прати, білити і глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сукати…» Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
«Варвари» – день повороту на весну. Приповідка каже, що «Варвара ночі увірвала, а дня приточила».
На другий день – преподобного Сави, а на третій – Миколая. В Україні в цей час звичайно випадають великі сніги, починаються справжні морози, замерзають річки. З цього приводу в народних приповідках говориться: «Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить!», «Варвара мосте, Сава гостре, а Микола гвозде!», «Варвара заварить, а Микола поставить кола!»
Всі ці три дні наші селяни варили колись кутю та узвар – «щоб хліб родив та садовина рясніла!».
День Святого Миколая
(6 грудня ст. ст. – 19 грудня нов. ст.)
Немає на нашій землі жодної християнської хати, де не було б на стіні образа святителя Миколая. Немає душі, що не горнеться до цього великого святителя. Святий Миколай для нас, християн, з давніх-давен – правдиве правило віри і уособлення сумирності. Кожна християнська душа любить його і звертається до нього зі своїми потребами, бо серце чує і знає, що він колись, за свого життя, був добродієм для християн, отож і сьогодні він може подати нам руку допомоги в нашій біді.
Св. Миколай народився в місті Патарі, в Малій Азії, від благородних, правовірних і багатих батьків – Феофана і Нони, близько 280 року, за царювання Валеріана. Батьки його сповідували християнську віру. Микола уже змалку був набожним. З віком він виявляв схильність до суворого стримування і полюбляв бути на самоті. Вихований у страху Божому, він завжди уникав мирських веселощів, любив бути в храмі Божому і зрештою відцурався мирського життя і прийняв чернечий чин. Після смерті своїх батьків Микола роздав свою спадщину бідним людям, а сам вирушив до Палестини поклонитися святим місцям. Після подорожі повернувся в м. Патар, де єпископом був його дядько. Той запропонував йому прийняти сан священика.