Тлумачення сновидінь українцями відбувалось на рівні побутовому, коли сни намагались розгадати ті, хто їх бачив, і на рівні знахарському, коли сни тлумачились людьми, які на цьому розумілися більше за інших (знахарі, ворожки тощо). На обох рівнях існував певний підхід до тлумачення, щоправда в різному обсязі. Так, наприклад, всім відомий тижневий календар сновидінь. Сон з неділі на понеділок не можна нікому розповідати, бо не збудеться; з понеділка на вівторок збувається до обіду; з вівторка на середу – сон в руку; з середи на четвер – пустий сон; з четверга на п'ятницю – віщий; з п'ятниці на суботу та з суботи на неділю сни базарні і не тлумачаться.
Так само загальновідомі й магічні дії та заговори на погані сни. Треба зранку проказати: «Куди ніч, туди й сон», або подивитися у вікно, щоб сон забувся.
Тлумачення сновидінь другого рівня базується на повніших знаннях і ретельніших спостереженнях. Так, ворожбитам відомо, що віщі сни сняться на 4, 9, 12, 16, 19, 22, 27 день після появи нового Місяця і якраз їхнє тлумачення має важливе значення для прогнозування майбутнього, щоправда, трактування снів за місячним календарем теж мають розбіжності у різних ворожбитів та магів, але визначення їхньої правдивості – завдання науковців: медиків, психологів тощо.
Українська демонологія
Царство «темних сил», які в язичницькій міфології оселились у нижньому ярусі древа життя, в християнській системі уявлень і вірувань посіли провідне місце. Значна частина духів і поганських богів зникла з народної пам'яті з появою нової релігії, та з'явилась група пізніших демонологічних сил, витворених народною фантазією під впливом християнства. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів – нечистої сили. Найбільша за чисельністю група – чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала в це слово нове значення, приписавши волхвам спілкування з нечистими. Подібна доля й у слова «біс» – назви знахаря, лікаря-шамана, який магічними рухами виганяв злих духів з тіла людини, звідси і «біситись», «біснуватись» та ін. Змішання тотемістичних, язичницьких і християнських вірувань створили дивовижний світ, населений фантастичними істотами.
Так, наприклад, існує різниця між самими чортами, а також між чортом і бісом. За народними уявленнями, чорт – чорний, а біс – рябенький.
Народна магія та ворожба
В основі всіх обрядових дій, пов'язаних із народними календарними святами, лежить імітаційна магія, смисл якої полягає в тому, що певні явища природи повинні в результаті словесних формул і різних дій підкорятись волі людини, а значить, благотворно впливати на її життя. Ми досліджували вже питання виникнення танцю, гри, пісні й з'ясували, що бажання зробити уявне дійсним з допомогою імітаційних рухів та словесних заклинань особливо характерні для весняного циклу, в якому переплелись господарські потреби з особистими людськими. Генетична основа всіх типів і видів магії не потребує пояснень. Вона чітко простежується аналізом світоглядних уявлень давніх слов'ян і трансформації цих уявлень під впливом розвитку суспільства та християнських нашарувань. Магія – найархаїчніша частка українського фольклору, яка зберегла різні типи первісних релігійних вірувань: віра в магічні властивості імітаційних рухів, людської мови, анімістичні уявлення.
Найбільш поширена магія словесна, якою пройнята значна частина обрядового фольклору, її пережитки у вигляді поетичних тропів зустрічаємо в родинно-побутових піснях та піснях про коханню, на її основі будуються сюжети казок та легенд. Збереглась вона і в чистому вигляді у формі замовлянь, заклинань, прокльонів, шептань тощо. Зафіксована словесна магія й у повір'ях та магічних діях. Щоб не переобтяжувати розповідь великою кількістю прикладів, магія лікувальна виділена в окремий розділ, деякі з магічних повір'їв та ритуалів описані в календарі народних свят. Отже, цей розділ буде присвячено деяким видам народної магії, які існують у «чистому» вигляді, та ворожбі, яка, власне, є частиною теорії народної магії.
Атрибутами магії можуть бути свійські тварини, дикі звірі, частинки їхнього тіла і волосся, птахи, комахи, плазуни, часточки людського організму – волосся, нігті, сліди тощо, небесні світила, рослини, дерева, криниці, деякі продукти харчування, попіл, різноманітні предмети. Магія може бути шкідлива (відьомська) та спрямована проти неї, а також магія побутова, яка тісно пов'язана з ворожбою. Для того щоб слова чи предмети набували магічної сили, потрібні певні умови: час виконання діє у ніч на Івана Купала, на повний місяць тощо, попередня підготовка предметів (варіння, сушіння, натирання), певна кількість повторів заклинання. Сила замовлянь залежить від того, хто їх проголошує.
Магічна медицина
Народна медицина українців належить до маловивчених сторінок біографії нашого народу. Лише останнім часом офіційна наука зацікавилась нетрадиційними методами лікування, які здавна були в арсеналі знахарів, бабок-шептух та інших неосвічених ескулапів. У цьому розділі ми торкнемось тільки медицини магічної, оскільки українське травознавство досить широко представлене в науковій літературі, а інші способи лікування народними методами зараз досліджуються солідними науковими установами і, маємо надію, у недалекому майбутньому займуть належне місце в медичній практиці.
Народна медицина тісно пов'язана з народною магією, тому неможливо говорити про одне, не згадуючи про інше. Оскільки теорії магії присвячено цілий розділ «народна магія», ми будемо лише побіжно згадувати про неї, не вдаючись до глибинного аналізу. Найперше, магічна медицина українців має три напрямки: перший – лікування за допомогою магічних замовлянь, дій і предметів; другий – лікування чарівним зіллям; третій напрямок є поєднанням перших двох. Розглянемо лікування чарівним зіллям. Воно близько стоїть до народного травознавства, але має чимало нашарувань забобонних – трансформованих язичницьких молитв-подяк, прохань тощо. Магічне травознавство характерне для епох давноминулих і практично не збереглось до нашого часу, на відміну від лікування суто трав'яного, без містичного забарвлення, хоча раніше ці способи лікування не мислились один без одного.
Трави збирались у свій «сильний час», тобто в період цвітіння. Вважалось, що найкращий час для збирання звіробою, полину, кропиви, лопуха, любистку, м'яти, деревію, ромашки, безсмертника, материнки, пустирника та деяких інших – ніч на Івана Купала. Перед тим як вирушати до лісу за зіллям чи ягодами, потрібно було помитись, одягти чисту сорочку. Прийшовши в гущавину, туди, «де не чути крику півня», треба було роздягнутися і збирати трави чи копати коріння. Якщо лишити на собі одяг, трави втратять свою магічну силу. Збираючи зілля, співали тихим голосом пісні або шепотіли замовляння.
Народна кулінарія
Вивчаючи побут та звичаї українського народу, неможливо лишити поза увагою і такий важливий аспект життя, як харчування. На наш погляд, це питання слід розглядати не лише у вузькому плані (що їли), а й у ширшому, охоплюючи питання існування та побутування певних традицій у харчуванні українців.
Спершу варто сказати, що в часи язичництва повсякденна їжа мала символічні функції, які мало чим відрізнялись від символіки обрядових страв. Тобто будь-яка їжа в давніх слов'ян присвячувалась богам. Атрибутивно цією присвятою могли бути магічні заклинання перед їжею, певний порядок споживання страв тощо. Після хрещення України-Русі довгий час формувався і зрештою склався своєрідний синтез християнства і язичництва, який виявився в усіх сферах народного життя, зокрема в харчуванні. Найповніше цей синтез виявився в селянському середовищі.
Чим і як харчувалися слов'яни у IX—XII ст.? Основу вивчення цього питання становлять літописи, свідчення та матеріальні пам'ятки минулого, пов'язані з процесом приготування їжі: горщики, сковороди, домашні примітивні млинки, залишки печей тощо. Інколи археологи знаходять і предмети культових обрядів, пов'язаних з харчуванням. Це глиняні хлібини, які є свідченням того, що саме печений хліб з давніх-давен був основною їжею українців і що саме хліб використовувався в язичницьких обрядах жертвоприношення та магічних дійствах. Цікаво, що навіть форма хлібини, характерна для українського хлібопечення – кругла, – теж пов'язана з давніми віруваннями слов'ян у життєдайну силу сонця, яке обожнювалось. Певна річ, шанобливе ставлення до хліба виникло тому, що основним заняттям наших пращурів було землеробство, яке й давало значну частину продуктів харчування.