Найбільш поширеними віддавна були зернові, насамперед жито, пшениця, овес, ячмінь, просо; з інших культур – льон, мак, сочевиця, горох, конопля; з городини – капуста й ріпа; з фруктів – яблука, груші, оливи, вишні тощо. Ці плоди щедрої землі стали відомі українцям у різний час: скажімо, просо, пшениця, ячмінь – раніше, городина – пізніше, а до найдавніших культур належить жито. Про це говорить і первинне значення слова «жито» – їжа взагалі, поняття «хліб» з'явилося пізніше і означало той продукт, який зараз ми називаємо борошном. Тобто можемо зробити висновок, що зернові спершу вживалися в їжу у вигляді каш і лише пізніше – вигляді печених виробів. Популярним було і просо. Пшоняна каша як основний продукт харчування українців зберегла своє значення до XIX ст. Просо мало символічне значення, уособлюючи сонячну силу та енергію, повага до пшона у пізніші часи виявилась і в тому, що воно було обов'язковим компонентом багатьох обрядових страв. Це різдвяна пшоняна каша або голубці з пшоном на Свят-вечір, «бабина каша», яку готували до хрестин, весільна каша в деяких регіонах, пшоном посипали паску на Великдень. Взагалі ж каша як страва не лише обрядова, а й повсякденна, шанувалась здавна і широко вживалась у різних варіантах, щоправда, у старовину ця страва готувалась не з круп, а з борошна і була основною їжею народу. Щодо способу приготування, то ним було варіння, причому це стосується всіх продуктів харчування; тушкування, печення та смаження почали використовуватись масово в пізніші часи.
Процес приготування їжі супроводжувався різними магічними дійствами, частиною прадавнього обряду жертвоприношення, дещо з цієї магії збереглось у побуті селян і понині.
Але повернімося до хліба. Технологія його приготування суттєвих змін не зазнала, хіба що деякі компоненти були замінені в XX ст. Хліб готувався з пшеничного, житнього, ячного або іншого борошна, часто змішаного разом. Тісто вчинялось, кисло, для вчинення використовувались шишечки хмелю, відомого з сивої давнини. Хліб з одного виду борошна, наприклад пшеничного, служив обрядовою їжею. Це знайшло своє продовження і в українських традиціях: весільний коровай, паска, обрядове весільне печиво та ін.
Популярними у слов'ян стравами були жур (своєрідний кисіль із вівсяного борошна і пшениці або пшеничних висівок) і юха (юшка, складовими частинами якої були сочевиця, крупи, м'ясо або риба). Взагалі термін «юха» вживався на означення будь-якої рідкої страви. Це не стосується нині знаменитого борщу, який відомий з сивої давнини під назвою «вариво з зілля», а вже пізніше «борщ», оскільки обов'язковою складовою частиною його був буряк, по-старослов'янському «борщ». З часом борщ набув поширення не лише в Україні, про що свідчить наявність близько тридцяти записаних рецептів приготування цієї страви, а й здобув світову славу.
Борщ вважається королем народної кухні. Для українського борщу з м'ясом необхідно близько дванадцяти компонентів, які у своїх сукупності й дають смаковий букет, відомий кожному українцеві.
Найуживанішими овочами в давніх слов'ян були капуста й ріпа в пареному, вареному і квашеному вигляді. Фрукти вживались як свіжі, так і сушені, для узвару. З напоїв до столу подавались також різноманітні кваси, пиво, мед прісний і мед хмільний. Принагідно зазначимо, що вживання міцних алкогольних напоїв не характерне для українських традицій. Ще у XIX столітті дуже міцними вважались настоянка чи горілка, які мали 25 градусів.
Народні ігри
Народні ігри, відомі нам як забава, чи форма фізичного загартування, – своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувались дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав.
Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки – «киці-баба» – не що інше, як уривок із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше – із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності «киці-баби» – простягнені вперед руки – відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра «кривий танок», яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого смислу у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу – пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. У багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри птах Коструб – магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; ворогар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то у цій грі знайшли своє відображення прадавні міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках.
Народна символіка
Герби
За свідченням історичних та археологічних джерел, уже в період родоплемінного ладу предки українців широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше – окремих родин. Певне, найпершими своєрідними гербами були зображення звірів – тотеми родів, цими значками позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з'являються символи небесних світил як перші об'єкти обожнювання та поклоніння родів. Це були символічні зображення сонця, місяця, зірок, води тощо.
З початку розкладу роду і виділення з нього общин і сімей родові емблеми перетворюються спочатку на сімейні, а згодом – на особисті. Ці емблеми як знаки власності використовувались для таврування худоби, знарядь праці, вуликів, виробів ремісництва. Серед пам'яток матеріальної культури нашого народу зустрічаються предмети із позначками у вигляді тризуба. Так, наприклад, серед археологічних знахідок на Полтавщині та Київщині, датованих VI—VIII ст., наявні предмети із подібними зображеннями. Певне, вони були символами влади племінних вождів, а щодо тлумачення цієї емблеми існує близько сорока версій. Ймовірно, що тризуб символізує три стихії – повітря, воду й землю, можливо, це зображення атакуючого сокола. Вірогідна й версія, що тризуб – вершок булави, тобто знак влади, зображення якого зустрічається на знайдених виробах кам'яного віку.
Перша літописна згадка про тризуб як великокнязівський знак стосується X ст. Його зображення відоме і з печатки Святослава Ігоревича, де чітко вирізняється тризуб у вигляді букви «ПІ». Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, де з одного боку – портрет володаря, а з іншого – тризуб і напис: «Володимир на столі, а це його серебро».