Традиції народного розпису і народного малярства розвиваються і в наш час. Усьому світу відомі майстрині села Петриківка, «наївний живопис» Катерини Білокур, Марії Приймаченко та інших народних художниць здобув світове визнання.
Традиційні народні ремесла
Ковальська справа
Про розвиток цього ремесла свідчать археологічні знахідки на території України, які датуються часом нашої ери. Примітивні копальні по видобутку руди знайдені на Донбасі, Поліссі, в інших місцевостях. Спосіб добування руди залишився незмінним до XVIII ст., і тому можна детально описати його. Руду добували з болотних руд, яких було багато в долинах річок, особливо на Подніпров'ї, потім її промивали у воді в кошиках з лози, після цього просушували, подрібнювали, випалювали спочатку на повітрі, потім – у сиродутному горні. Залишки таких печей знайдено в багатьох давньоруських поселеннях. Прийоми обробки металу – кування, зварювання, термічна обробка були однаковими або близько подібними на всіх українських землях. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел, асортимент виробів із заліза і сталі теж був надзвичайно широкий. Це зброя, знаряддя праці, ремісничі інструменти, кінська збруя, предмети домашнього вжитку і побуту, прикраси та елементи одягу.
Прийоми роботи із залізом та види продукції в кустарних сільських кузнях на Україні практично не змінились до початку XX ст.
Важливою галуззю ремісничої діяльності населення Київської Русі була обробка кольорових металів. Давньоруські ювеліри користувались двома основними способами лиття: відливання у формочках та за восковою моделлю. Ювеліри давньоруської держави ввели нову техніку олов'яних і свинцевих відливів, за допомогою якої імітували золоті та срібні вироби.
Монополією київських ливарників було виробництво перегородчатої емалі. Давньоруським майстрам були відомі інші види обробки благородних і кольорових металів: чеканка, тиснення, штампування, чернь, зернь, слань. Прикраси і вироби давніх українських майстрів прикрашають найвідоміші музейні колекції світу і засвідчують високий рівень ремісничої культури українського народу.
Гончарство
Гончарство здавна було одним з основних видів ремісничого виробництва на території України. Пам'ятки археології свідчать, що ще в доісторичні часи первісна людина використовувала примітивний ліплений посуд для задоволення власних потреб. Як ми вже говорили, основу українського народного орнаменту складають мотиви, які зустрічаються вже в епоху трипільської культури. І саме на виробах гончарних. Зразки побутової кераміки часів Київської Русі засвідчують досить високий рівень розвитку цього ремесла. Вироби, ліплені руками, зустрічаються дуже рідко. Більшість виробів з глини виготовлялась уже на гончарному крузі з використанням спеціалізованого гончарного горна. Це були переважно побутові речі – різноманітні горщики з виділеними шийками і вінцями, корчаги, миски (конічні, циліндричні й опуклобокі), сковорідки, покришки, прясла, тигельки, іграшки, писанки тощо. Поряд із простим глиняним посудом виготовляли і більш художній – амфори, полив'яні глечики, полив'яні плитки, які замінили мозаїку і широко використовувались в інтер'єрах церков.
Давні традиції майже без змін збереглися в зразках, що виникли в давнину, в традиційних гончарних виробах, які й зараз виготовляють окремі гончарі та гончарні артілі.
Отже, традиційними для українського гончарства є твори кераміки, різні за формою: конечні, біконічні, циліндричні, кулясті, ті, що складаються з кількох згаданих геометричних форм. Оздоблення виконується такими способами: рихтуванням, ріжкуванням, фляндрівкою, наліплюванням. У систему оздоблення входять орнамент, композиції горизонтальні, вертикальні, горизонтально-вертикальні, діагональні, розетки концентричні, асиметричні, в які входять солярні знаки, а також рослинні мотиви «дерево життя», «триквіт», «листя», «квіти» (ружі), колосся, сосонки, ялинки, виноград, хрестики, чаші, очі, очка, птиці, риби, зооантропофорфні зображення чи відповідні сцени. Зображення язичницьких та християнських елементів у давній кераміці, як і в інших предметах українського народного декоративного мистецтва, засвідчують історичну багатозначність, у якій співіснують різні пласти історії, культури та мистецтва.
З гончарними виробами пов'язана велика кількість обрядів і звичаїв, насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля, похорон, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи тощо. Приїзд в село гончара віщував дівчатам швидке одруження.
Технологія гончарного виробництва надзвичайно складна і тривала. Починалось все із пошуків глини, вона повинна мати особливі властивості для виготовлення певних виробів. Глину готували до роботи: вона повинна вилежатись, перемерзнути, потім її подрібнювали, змішували, місили (закачували) і лише потім викладали на гончарний круг, який в Україні має назви станка, кола, головатого чи волоського круга. Складався він з верхньої частини (верхняк, голова), нижньої (спідняк, гончак), вертикальної осі круга (вісь, штиль, веретено). Спирався круг на стоян, п'ятку і кріпився дерев'яною дощечкою (коник, жаба) до лави.
Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку викладалась купка глини (кобила, баба, валка), і, час від часу зволожуючи руки, виготовляв виріб. Сформований посуд виставлявся на дошки для висихання, потім замазувались глиною тріщини, виріб орнаментувався. Паралельно готувався склоподібний склад, яким покривали глиняний посуду – полива, глазур із перемелених свинцю, піску, фарб тощо. Глазурування виробів здійснювалось двома способами: рідкою поливою та сухою – обсипанням. Через деякий час після висихання поливи виріб обпалювався в гончарній печі, причому таких обпалювань могло бути і два, залежно від призначення виробу. Після випалювання ліквідовувались тріщини в поливі та глині.
Глиняний посуд треба було вміти вибрати і приготувати до користування. Наприклад, вважалось доброю ознакою, якщо при постукуванні горщик чи миска лунко віддзвонювали. Безпосередньо перед використанням глиняний посуд обмивали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.
Звичайно, ми не розказали і десятої частини того, що було пов'язане із гончарством, але бодай деякі відомості можуть бути корисними для тих, хто цікавиться українськими ремеслами.
Ткацтво
Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребінки, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті в XVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, в Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам'яну або дерев'яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.