Се слиша, Антоній здрав бисть, яко і прежде, укріпися о Господі своем, яко по великой побіді з вящшим дерзновенієм і упованієм в помощи Божиї житіє провождающе, яко же і прежде.
Єгда ж, імія ЗО і п'ять літ, нача мислити о совершениї пустиножительства, сице в пустиню іде, і де же нікто же его увисть. Моляше старца, к нему ж прежде хожаше, да з ним в дальнію пустиню ідет, де от очій і виденія чоловічеська укриється і возможе свободні всякія вещі к спасенії прийти і совершенно покаяніє творити. Он же старостію отрекся дружства, не хотяше помощи єму. Антоній же сам в ім'я Господнє в дальнію пустиню отиде. На путі враг не перестаяше іскуша єго, блюдо сребрно перед очі єму поверже, яко сребролюбієм от путі сведет єго. Єя же увиді, мислити нача: «Откуду сребро зде? Путі велика ність, токмо птица і звіріє преходять. Аще лі кто вещь сицеву погуби, паки обращшися возмогл би обрісти. Розуміх убо, яко твоє іскушеніє, дияволе; но не іскусиши мя, сребро твоє на пагубу ті будет». Сіє же глаголя, абіє блюдо іщезе.
Тождє паки второе сотвори, єгда множество злата обріте, од него ж яко од огня біжаше. Тамо убо в дальній пустині храміну пусту, повну гадов, обрітше, і затворися в ней. Увіща друга себі у полгода хліба і води приносити. Змієве і єхидни уступиша святому, друг же его в полгода хліб і воду зверху спущаше єму, з ним же ніколи же глаголя.
Живяше тамо літ 20. По многих странах прославися блаженний Антоній, і множество їх добродітельному его житію последоваті хотяху, яко і двері в храмині его розрушаху. Явися в мир здрав і благоліпен, нача прочиїх чоловік научати ходити тісними врати к оному тісному і добродітельному житію. І єму Господь Бог благодать дасть, яко по сем без числа бє учеников его, яко путем і житію єго наслідоваша, їх же к возгординію мира сего і оставленій) іменій, к покаянію і смиренію, і прочиїх совершенних добродітелей християнських поважаше. Брань же їх бяше к духовній злобі. Їм же яко стратилат [бяше] святий Антоній, добре уміюще духовния стріли і сіті диявольськия познавати і в них прочиїх остерігати…
Повідаше блаженний Антоній, яко диявол боїться молитви, бденія, постов, смиренія, нищети самовольния, гніву і тщеславія удалятися, конець же всему чистого серця в любві Христовій зіло боїться. Чюда творяше великія, паче же недужним і бісноватим, імяше-бо і Духа пророчеського, дальнія видяше, яко близь сущі, і прочиїм братіям возвіщающе. Єресі аріанськия і маніхейськия, і дружества з ними стужащеся, яко з ними ніколи же бесідова, токмо іже к їх возвращенію і пользі служаще. Повідаша, яко бесіда їх пагуба душі єсть…
Бремені єднаго, єгда между братією нічто дєлаше, очі свої на небо возношаше, і воздихающе, і жалость показующе, колінома к землі припадающе, моляшеся, да отвратить Господь Бог гнів свой, і зіло плакаше, слезами омакашеся. Вопросиша же его, но глаголати от стенанія не возможе, тягота серця глаголи прериваше, дондеже кріпко возопи: «Уне бє нам, чада возлюбленная, смертію скупитися от таковия гнюсоти. Велика злоба і безбожиє чоловічесько створися. Видіх-бо олтар Божий ратію звірей обстоїм і копитами їх розорений, і глас глаголющи: «Омержу себі олтар мой».
В второе же літо ісполнися видініє его, в не же аріане, поган себі на помощ взяша, церкви православних розрушиша, олтаря гнюсною мерзостію ісполніша, розліяша кров православних, діви законния насиловаша, єпископи побиша і ізгнаша, сосуди церковния пліниша, люті нежелі когда погани, віру святую і всячески служби Божия пусто сотвориша. Обаче же то же Господь Бог, іже бє се видініє дряхло яви, утішеніє милосердія своего не потаї. Сему убо святому Антонію прояви, яко паки церкви Божия будет яко же і прежде, лютость же аріанськая погибе.
«Обратяться, – глаголя, – змієве в язвіни своя, віра же святая розпространиться, токмо блюдітеся, да не причаститеся к аріанам». По Бремені же малом єпарх александрійський, аріанин, Валакій іменем, сице люто православних дручаше, яко дерзну чорноризці і інокині яві обнаженно посреді града у столпа бути. К нему же Антоній таково писаніє посла: «Видіх на тебі гнів Божий. Престанися лютості на християни, да не погибнеши в ярості Божій, я же скоро імать прійти на тя».
Прочет же писаніє і плюваше нань, і на землю поверже, і посланника безчести, сице глаголюще: «Да учить Антоній іноки своя і да розумієт, убо аз яко нісмь под областію его». Тим же по п'яти днєх руку Господню увиді: конь, іже над прочиїх всегда бяще кроткій, от нікоя вещи вержеся конь, і зубами его розторже, і ногами потопта, негли третіяго дні дожда. Всі видіша, яко месть Божия прійде нань, ему же святий Антоній обіща, ісполнишася слова его.