Єгда же хотяше преставитися святий Антоній, о дні смерті своєя видяше. Братію опасно вспоминая, да Богу віру, яже от отець і поданія апостольського взяша, сохранять, аріанов же і маркіанов блюдуться, яко врагов Божиїх.
«Вісте бо, яко аз гнушахся єресі їх, яко ніколи же з ними не глаголах». Остерігая же їх, яко да видять вражия лукавства і всегда хранятся їх, і прочиїми душеполезними глаголи научая їх, і тако в мирі і в веселії о Господі успе, імуще літ 100 і п'ять. Чоловік в пустиш воспитаний, і по вселенній прославлений, мужествений бісом воїн (сице яко і мене єго егда кто вспомяну по всім Єгипті, бояхася і од чоловік отбігаху), великий учитель всім к добродітелі і любви Божій, его же молитвами всіх нас сохрани, Боже, в Тройці прославляємий у вся віки. Амінь.
Житіє преподобного отца нашего Василія нового
Во дні благочестивих царей гречеських, Льва премудрого і Александра, брата его, синов царя Василія Македона, в десятеє літо самодержавствія їх, магістріани ніциї, от Асійськія страни повеленієм царським послани бувши, єгда оттуду в Константін-град возвращахуся, і мимо нікія непроходимия пустинния гори ідяху, узріша чоловіка (сего, о нем же нам предлежить слово блаженного Василія) по пустині ходяща, худими одіяна руби, образом странна і страшна, яко в пустині воспитана, і абіє скорими ногами текше, яша того, і, дивяшеся о странном образі его, прелагатая того бути мняху: связавше, убо ведоша его купно з собою в царствующий град, ідеже, явившеся царем, явлено їм і о ятом в путі чоловіці сотвориша. Цар же Лев, видів его, вдаде на істязаніє патрикію, іменуємому Самон, родом агарянину, да іспитаєт яже о нем, кто єсть і откуду, і како єму ім'я. Самон же патрикій, поємши чоловіка Божия, веде в дом свой і, сідши зо всіми своїми совітники, гордостно повелі представити пред лицем своїм блаженного. Той же, представлен, не воздаде єму достойния честі і поклоненія. Глагола убо к нему Самон: «Кто єси ти, і откуду, і како ім'я твоє». Он же не даде ему отвіта, но стояше молча, і кроткими на него смотря очеси. Глагола убо паки к нему: «Возвісти нам, откуду єси ти». І глагола к нему святий: «Ти убо кто єси і откуду».
І рече єму Самон: «Ми тебе вопрошаем, ти кто єси і откуду. Кто же єсмь аз, не подобает вопрошати. Аще же увідати хощеши, яже о мні, возвіщу ті: аз єсмь Самон, патрикій і паракімомен царствующих нам нині самодержцов. Повіждь убо, ти кто єси, і откуду, і коє єсть твоє житіє».
Глагола к нему блаженний: «Аз странен єсмь, един от живущих на землі». Рече к нему Самон: «Добрі убо о тебі глаголють, яко прелагатай єси, пришедший преглядати Гречеськую область». Преподобний же на то нічто же отвіща. І мнозі предстоящи нуждаху, глаголюще: «Кто єси?» І не отвіщаваше їм. Повелі убо Самон, да принесуть пред лице его жезліє сурово і воловня жили сухі, і іна нікая страшнійшая орудія на устрашеніє ему – да негли убоїться і повість, откуду єсть. Он же, вся та видя, нічто же глаголаше. І повелі розтягнути его чотирем і воловими жилами бити, вопрошающи, кто єси. Бієн же сущи кріпко, святий не отвіщаваше їм, но терпяше молча. Дотолі же биша єго, донеліже мніти їм, яко уже абіє умрет, і взємше его аки бревно (не могуща ходити), несоша і ввергоша в темницю…
…Єгда убо к концу житія моего приближихся і наста час розлученія от тіла, видіх множество ефіопов, окрест одра моего ставших, іже лица, акі сажа і смола, бяху очернена, очі же, акі угліє огненно. Їх же видініє толь люто, яко і сама геєна огненная. Тії начаша творити молву і мятеж. Овії ревуще, яко скоти і звіри, іниї, яко пси лающе, іниї виюще, яко волці, іниї, яко свинії вопіюще. Всі же, взирающе на мя, яряхуся, грозяху, устремляху, зуби скрежещуще і пожерти мя, абіє хотяще. Готовляху же хартії, аки би чающе судію нікоєго прійти тамо, і свитки розвиваху. В них же написана биша вся злая моя діла. Тогда убогая душа моя бисть в страсі і трепеті великім. І недовольна мі бисть горесть смертная, но і то ефіопов страшних грозное зрініє і ярость бисть мні яко другая смерть лютійшая.
Отвращах же очі мої сімо і овамо, єже би не видіти мі страшних лиць їх, ні слишати гласа їх, но не можах ізбити тих, всюду бо їх без числа зрях шатающихся. І не бє помогающего мні. В таковій біді ізнемогши до конца, узріх два світоносна ангела Божия, ко мні приходяща во образі красних юнош. Їх же красоти ізрещи невозможно. Лиця їх бяху пресвітлійшая, очі любезно взирающиї, власи глави, їх аки сніг білі, златовидноє показуючи блещаніє, одежди їх, яко молнія бяху, препоясани пояси златими по сосцам крестообразно. Тії приближившеся ко одру моєму, сташа одесную мене, нічто тихо друг ко другу бесідующе. Аз же, нидівши їх, радостна бих серцем і веселими на них взирах очеси. Чорнії же ониї ефіопи, видівше сих, содрогнушася і отступиша подаліє. Рече же един світоносний юноша к темним, з яростію глаголя: «О безстидниї, проклятиї і мрачниї, злобниї рода чоловічеського вразі! Почто всегда предваряете ко умирающим приходити і, творяще молви, устрашаєте і смущаете всякую от тіла розлучающуюся душу. Но не вельми радуйтеся, зді бо не обрящете нічесоже, ібо Божиє єсть з нею милосердіє і ність вам часті, ні жребія в душі сей».