Магічна медицина
Народна медицина українців належить до маловивчених сторінок біографії нашого народу. Лише останнім часом офіційна наука зацікавилась нетрадиційними методами лікування, які здавна були в арсеналі знахарів, бабок-шептух та інших неосвічених ескулапів. У цьому розділі ми торкнемось тільки медицини магічної, оскільки українське травознавство досить широко представлене в науковій літературі, а інші способи лікування народними методами зараз досліджуються солідними науковими установами і, маємо надію, у недалекому майбутньому займуть належне місце в медичній практиці.
Народна медицина тісно пов'язана з народною магією, тому неможливо говорити про одне, не згадуючи про інше. Оскільки теорії магії присвячено цілий розділ «народна магія», ми будемо лише побіжно згадувати про неї, не вдаючись до глибинного аналізу. Найперше, магічна медицина українців має три напрямки: перший – лікування за допомогою магічних замовлянь, дій і предметів; другий – лікування чарівним зіллям; третій напрямок є поєднанням перших двох. Розглянемо лікування чарівним зіллям. Воно близько стоїть до народного травознавства, але має чимало нашарувань забобонних – трансформованих язичницьких молитв-подяк, прохань тощо. Магічне травознавство характерне для епох давноминулих і практично не збереглось до нашого часу, на відміну від лікування суто трав'яного, без містичного забарвлення, хоча раніше ці способи лікування не мислились один без одного.
Трави збирались у свій «сильний час», тобто в період цвітіння. Вважалось, що найкращий час для збирання звіробою, полину, кропиви, лопуха, любистку, м'яти, деревію, ромашки, безсмертника, материнки, пустирника та деяких інших – ніч на Івана Купала. Перед тим як вирушати до лісу за зіллям чи ягодами, потрібно було помитись, одягти чисту сорочку. Прийшовши в гущавину, туди, «де не чути крику півня», треба було роздягнутися і збирати трави чи копати коріння. Якщо лишити на собі одяг, трави втратять свою магічну силу. Збираючи зілля, співали тихим голосом пісні або шепотіли замовляння.
Народна кулінарія
Вивчаючи побут та звичаї українського народу, неможливо лишити поза увагою і такий важливий аспект життя, як харчування. На наш погляд, це питання слід розглядати не лише у вузькому плані (що їли), а й у ширшому, охоплюючи питання існування та побутування певних традицій у харчуванні українців.
Спершу варто сказати, що в часи язичництва повсякденна їжа мала символічні функції, які мало чим відрізнялись від символіки обрядових страв. Тобто будь-яка їжа в давніх слов'ян присвячувалась богам. Атрибутивно цією присвятою могли бути магічні заклинання перед їжею, певний порядок споживання страв тощо. Після хрещення України-Русі довгий час формувався і зрештою склався своєрідний синтез християнства і язичництва, який виявився в усіх сферах народного життя, зокрема в харчуванні. Найповніше цей синтез виявився в селянському середовищі.
Чим і як харчувалися слов'яни у IX—XII ст.? Основу вивчення цього питання становлять літописи, свідчення та матеріальні пам'ятки минулого, пов'язані з процесом приготування їжі: горщики, сковороди, домашні примітивні млинки, залишки печей тощо. Інколи археологи знаходять і предмети культових обрядів, пов'язаних з харчуванням. Це глиняні хлібини, які є свідченням того, що саме печений хліб з давніх-давен був основною їжею українців і що саме хліб використовувався в язичницьких обрядах жертвоприношення та магічних дійствах. Цікаво, що навіть форма хлібини, характерна для українського хлібопечення – кругла, – теж пов'язана з давніми віруваннями слов'ян у життєдайну силу сонця, яке обожнювалось. Певна річ, шанобливе ставлення до хліба виникло тому, що основним заняттям наших пращурів було землеробство, яке й давало значну частину продуктів харчування.
Найбільш поширеними віддавна були зернові, насамперед жито, пшениця, овес, ячмінь, просо; з інших культур – льон, мак, сочевиця, горох, конопля; з городини – капуста й ріпа; з фруктів – яблука, груші, оливи, вишні тощо. Ці плоди щедрої землі стали відомі українцям у різний час: скажімо, просо, пшениця, ячмінь – раніше, городина – пізніше, а до найдавніших культур належить жито. Про це говорить і первинне значення слова «жито» – їжа взагалі, поняття «хліб» з'явилося пізніше і означало той продукт, який зараз ми називаємо борошном. Тобто можемо зробити висновок, що зернові спершу вживалися в їжу у вигляді каш і лише пізніше – вигляді печених виробів. Популярним було і просо. Пшоняна каша як основний продукт харчування українців зберегла своє значення до XIX ст. Просо мало символічне значення, уособлюючи сонячну силу та енергію, повага до пшона у пізніші часи виявилась і в тому, що воно було обов'язковим компонентом багатьох обрядових страв. Це різдвяна пшоняна каша або голубці з пшоном на Свят-вечір, «бабина каша», яку готували до хрестин, весільна каша в деяких регіонах, пшоном посипали паску на Великдень. Взагалі ж каша як страва не лише обрядова, а й повсякденна, шанувалась здавна і широко вживалась у різних варіантах, щоправда, у старовину ця страва готувалась не з круп, а з борошна і була основною їжею народу. Щодо способу приготування, то ним було варіння, причому це стосується всіх продуктів харчування; тушкування, печення та смаження почали використовуватись масово в пізніші часи.